«Мотивація працювати – це відновлювати втрачене». Як відроджується вдруге театр-переселенець із Луганщини

]]>Радіо Свобода: Луганський обласний український музично-драматичний театр – двічі переселенець. Уперше закладові та його співробітникам довелося тікати від війни 2014 року. Тоді, після окупації Луганська, частина трупи переїхала й відновила роботу в Сєвєродонецьку. Коли ж РФ розпочала повномасштабне вторгнення і захопила Сєвєродонецьк, знову переїхали. Дніпропетровщина, Львівщина, Київ, Європа – куди тільки не розкидало акторів. Зрештою, колектив зібрався в Сумах, поповнився «свіжою кров’ю» і знову запрацював.]]>

Театр, створений в далекому 1941-му, під час Другої світової війни – для підтримки він виступав у військових частинах і шпиталях. А під час нинішньої війни – допомагає своєму глядачеві переживати непростий час.

]]>Проєкт Радіо Свобода ]]>]]>«Ти як?»]]>]]> розпитав співробітників про те, через що довелося пройти і як змогли відродитися.]]>

«Будівлю театру розстріляли з танка»

Денис Пономаренко – актор Луганського театру-переселенця і сам – двічі переселенець. Він народився й виріс у селі на Донеччині, яке зараз в окупації. 2014 року навчався в державній академії культури та мистецтв у Луганську. Розказує: тоді він, студент, від війни був змушений тікати до Ніжина. Туди його покликав улюблений викладач Володимир Московченко, а потім він же – і до Сєвєродонецька.

Денис Пономаренко – актор Луганського театру-переселенця

До початку повномасштабного вторгнення Росії, розповідає Денис, вони з дружиною Анастасією, також актрисою, готові не були. Жили майбутньою прем’єрою. 24 лютого 2022 року, почувши перші вибухи, трохи розгубилися, а потім вирішили виїздити з міста.

Готуйтеся, тримайте тривожну валізку

Денис Пономаренко

«У нас була прем’єра вистави «Хто я?» (п'єса про цінність людської особистості – ред.), і ми готували наступну. Нас дирекція попереджала, що може розпочатися війна. Були збори, але на них казали, що вони так, швидше – формальні. Але, мовляв: готуйтеся, тримайте тривожну валізку. У нас не було нічого складено. Все, що я зробив, – виніс до гаража всі інструменти. Це я так собі подумав: якщо щось трапиться, то я хоча б з інструментами зможу комусь допомагати», – пригадує актор.

24 лютого сім’я Дениса, як і мільйони інших по Україні, прокинулася від вибухів: «Нам зателефонували з театру й сказали – рухайтеся в напрямку Дніпра. Ми думали, що робити. Наші друзі залишалися в Сєвєродонецьку, казали, що будуть в бомбосховищі пересиджувати. Думали, що оборона, яка роками будувалася, витримає. Батьки дружини кликали до себе, в Донецьку область, але там теж точилися бої. Ми ухвалили рішення їхати на Дніпро», – розказує він.

Будівля театру – зруйнована повністю

З 2014 року Денис змінив чотири місця проживання. Найбільше тужить, каже, не за власним житлом і речами, а за втраченою будівлею театру в Сєвєродонецьку – її розгромили окупанти.

Те, що знищили будівлю театру, – її розстріляли з танка – оце боляче

Денис Пономаренко

«Перший раз було легше, бо мені було 18 років тоді. Але в мене нічого не було – ні квартири, ні речей. Зібрав одяг – та й поїхав. А в Сєвєродонецьку ми вже купили квартиру, зробили там ремонт – і вже збиралися 2022 року переїжджати туди. Тому цей переїзд дався важче. Найважче було полишати саме театр. Навіть якби мені запропонували переїхати в Київ, у будь-який театр, я б відмовився, бо мене повністю влаштовував наш. Наш… Після капітального ремонту, з нашим директором. Я не відчував там себе нереалізованим. Я робив справу, яка мені подобалася. За власною квартирою я вже не шкодую. А от те, що знищили будівлю театру, – її розстріляли з танка – оце боляче», – зізнається театрал.

У Сумах Денис із дружиною мешкають у квартирі, яку винаймають. До нового міста й нових умов роботи, каже, вже адаптувалися, але це відбулося небезболісно.

Колектив зібрався у Сумах і розпочав все «з нуля»

«Намагаємося рухатися вперед і думати про майбутнє. А втім, я звертався до психолога. Проблема була в тому, що я на той момент не бачив сенсу далі існувати. Все зупинилося. Найскладніше у житті – не мати основи. А я її тоді втратив. Мова саме про театр, який міг закритися. Я не знав, що робити. Це позаду… Ми намагаємося працювати, доводити, що цей театр має право на існування. І він гідний цього», – переконаний Денис.

«Ми думали, що повернемося через два тижні»

Виконувач обов’язків директора й художнього керівника Луганського українського театру Олександр Гришков – також двічі переселенець. 20-ті числа лютого 2022-го в Сєвєродонецьку запам’ятав назавжди. Напередодні репетирували концерт. Тоді він працював заступником директора театру, який очолював Сергій Дорофєєв. До евакуації сам був готовий, каже Олександр, але шкодує, що з театру не змогли вивезти цінну апаратуру, костюми, декорації.

Олександр Гришков - виконувач обов’язків директора й художнього керівника Луганського українського театру

«Нам подзвонили о 5-й ранку і сказали: «Треба їхати». І я почав діяти за тим планом, який ми раніше розробляли. У нас була програма – як діяти, хто кому телефонує. Ми були готові. Дали нам шляхи виїзду – і ми поїхали. Хтось – на своїх машинах, хтось – потягами, до Дніпра. Частина колективу поїхала до Дрогобича, хтось – ще кудись. Майно театру повністю лишилося в Сєвєродонецьку. Все: костюми, декорації, обладнання, це – мільйони гривень, бо 2017 року театр був повністю зроблений і урочисто відкритий. У нас була будівля нова, у нас було обладнання на той момент – найкраще в Україні, звукове, світлове. Були свої вистави. Нічого не лишилося», – з прикрістю згадує худкерівник.

З міста виїжджав власною автівкою, взяв родину – сестру з маленькою дитиною – й трохи речей, каже Олександр.

У мене була забита машина – люди, речі, одяг

Олександр Гришков

«У мене була забита машина – люди, речі, одяг. Ми думали, що повернемося через два тижні. Але по приїзду до Дніпра ми зрозуміли, що, мабуть, уже все. А речей було наскільки мало… Ми вже один раз виїхали з Луганська з однією валізою, а тепер це відбулося вдруге», – розповідає він.

У їхнього закладу, каже керівник, була попередня домовленість з колегами зі Львівського обласного театру, який діє у Дрогобичі, – прийняти колектив. І деякі актори поїхали до Дрогобича, й згодом там осіли. Однак левова частка співробітників спершу опинилася в Дніпрі. Там не тільки оговтувалися від стресу, а й змогли виступати.

Трупа з Луганщини почала відновлювати костюми та декорації, відроджувати вистави

«У Дніпрі ми жили в театрі Драміком, прямо в театрі ночували. Це тривало три доби. Потім ми почали шукати житло, бо зрозуміли, що це надовго. У червні 2022 року на базі театру Драміком у Дніпрі показали виставу «Ти хто?» у межах фестивалю «Мельпомена Таврії». Тоді Херсон якраз був окупований. І вже була окупація Сєвєродонецька. Це було дуже символічно – ми вийшли в футболках «Сєвєродонецьк», «Луганськ», «Херсон», – згадує Олександр.

«Ми йдемо вперед»

Потім колектив зібрався у Сумах, і з 1 серпня 2022 року розпочали все «з нуля». Колектив з Луганщини очолив Гришков – замість Сергія Дорофєєва, якого покликали керувати нині сумським театром. Трупа з Луганщини почала відновлювати костюми та декорації, відроджувати вистави. Якщо до повномасштабної війни в закладі було 150 співробітників, то зараз – удвічі менше. Свого приміщення не мають – працюють на базі сумського театру, який їх прихистив.

Працюють на базі сумського театру, який їх прихистив

«Але умови гарні. Ми оплачуємо символічну одну гривню за оренду приміщення і сплачуємо за спожиті комунальні послуги. На місяць показуємо шість-сім вистав. Заробляємо ними гроші. Це – той фонд, який іде на розвиток театру. Луганська ОВА платить зарплати. Спершу відновили роботу по цехах – пошив костюмів, виготовлення декорацій, почали показувати виставу «Хто Я?». Почали їздити з виступами – у Польщу, на фестиваль у Краків», – говорить керівник.

За понад рік роботи всі вистави відновити не вдалося, каже він. Та й ті, що відродили, наразі на сцені виглядають інакше.

Змінилися акценти, змінився акторський склад, ми самі змінилися

Олександр Гришков

«Я кажу: «Відновлюємо вистави», але насправді вони інші. Змінилися акценти, змінився акторський склад, ми самі змінилися. Війна змінює, і ми інші, і люди дивляться наші вистави інакше. З’явилися нові прем’єри – це «Вільні метелики» за Леонардом Гершем і «Іх там нєт» за Алекс Вуд. Кожну виставу, навіть якщо вона комедійна, наразі супроводжує думка, що у нас в країні війна, і всі ми повинні цим жити», – переконаний Гришков.

У колектив театру з Луганщини в Сумах вже влилася «свіжа кров» – місцева авторська молодь.

На місяць театрали показують шість-сім вистав

«Ми провели конкурс. Першим запитанням на цьому конкурсі, коли ми його проводили, було: «Якщо буде звільнена Луганщина, ви готові їхати?». Актори казали: «Так». Вони всі давали згоду. І ми вибрали найкращих. Я не знаю, чи сподіватися на швидке повернення додому. Але ми готові їхати працювати на звільнених територіях. У нас є досвід релокації – ми це вміємо і ми готові працювати. А яке саме це буде місто, неважливо», – говорить керівник.

Розказуючи про особисте, Олександр Гришков не приховує: до Сум він сам адаптуватися поки не зміг. З дому на роботу й назад – його щоденний маршрут.

Мені не можна так просто взяти й полишити все, бо є люди, які приїхали за мною

Олександр Гришков

«Раніше, коли я приїхав з Луганська до Сєвєродонецька, мені було нецікаве місто. І так само зараз. Я не хочу прив’язуватися до Сум. Тому я винаймаю квартиру, в Сумах – це п’ять тисяч за однокімнатну. І живу так: робота – дім, робота – дім. Більш як рік я мешкаю в Сумах, але більшу частину місць я не бачив. Там багато красивих місць, але в мене немає часу й бажання… Якось виживаю, досвід є. Головне, що тримає, – що мені не можна так просто взяти й полишити все, бо є люди, які приїхали за мною. І це – дуже велика відповідальність», – зізнається керівник.

У творчих планах театру з Луганщини зараз – українська та європейська класика, зокрема п’єса «Хазяїн» за Іваном Карпенком-Карим та «Матінка Кураж» за Бертольдом Брехтом.

І почали їздити з виступами за кордон

«Ми не дивимося, що було і як було. Ми йдемо вперед. І ми взяли такий ритм і підтримуємо його», – каже Олександр Гришков.

Актор Денис Пономаренко, у свою чергу, додає: «Зараз мотивація працювати – це відновлювати втрачене. Піднімає з ліжка щодня – робота в театрі. Я розумію, що є глядач, який до нас приходить, скоріш за все, і сам виїхав разом із нами – і ми повинні для нього працювати. Маємо нагадувати людям, що вони – українці, що українська мова – це їхня рідна мова, що вони можуть і мають цим пишатися».

Джерело: Радіо Свобода - ]]>https://www.radiosvoboda.org/a/yak-vidrodzhuyetsya-vdruhe-teatr-peresele...]]>