Родині переселенців із Сєвєродонецька усміхнулася доля в Рівному

]]>7 днів: На пам’яті подружжя музикантів з Сєвєродонецька – Дмитра Переясловця та Олени Ковальової – чимало незабутніх дат. Одна з них – 1 жовтня 2022 року. Того дня кларнетист і скрипалька відіграли на вивезених під час втечі від бомбардувань інструментах перший концерт на сцені Залу камерної та органної музики. А вірніше – повернулися у звичний затишний світ, забувши на мить про пережиті ними стреси і випробування.]]>

Коли Олену Ковальову запитали про враження від дебютного виступу в складі Рівненського камерного оркестру, їй вкрай важко було підібрати слова, аби передати почуття, що переповнили душу. «Не знаю… Музика – це життя. Це те, чим займаюся з дитинства. Скрипка завжди була в руках – і в щасті, і в горі». А на долю сімейної пари музикантів вдосталь випало і одного, і другого…

До 24 лютого 2022 року Олена і Дмитро працювали в симфонічному оркестрі Луганської обласної філармонії, який у 2015-му був релокований із Луганська в Сєвєродонецьк, і базувалася в місцевому музичному училищі. А у березні, за два тижні від початку повномасштабної війни, Дмитро та Олена, не вагаючись, виїхали із Сєвєродонецька до Рівного. Бо ще в 2014 році з власного досвіду знали, що таке жити в окупації. І хоча тоді ворога із захопленого ним міста швидко вигнали, пережитий подружжям емоційний стрес назавжди залишив по собі нетлінний слід.

– Дмитро після першої окупації категорично вирішив: якщо щось подібне станеться знову, то будемо виїжджати, – розповідає Олена. – Байдуже, є в нас щось у Сєвєродонецьку чи нема. Навіть якщо б квартира була ціла.

Отож залишили місто, до якого наближалися загарбники, не роздумуючи. Майже три доби добиралися до Рівного – з маленькою дитиною, двома рюкзаками та спортивною сумкою і, звичайно ж, своїми музичними інструментами.

Я добре запам’ятала дату приїзду – 11 березня, бо ще не оговталася від пережитого напередодні, – зізналася Олена.

Вийшовши з укриття, побачили справжній Армагеддон

Два тижні після початку повномасштабного вторгнення родина Дмитра й Олени жила в місті, яке постійно обстрілювали. Тому майже весь цей час переховувалися у підвалі. Найстрашнішим, за словами Олени, було 8 березня. Тоді за один день загинуло ні в чому не винних 10 цивільних людей.

– Нам не дуже було чутно вибухи, бо перебували у підвалі музичного коледжу, який знаходиться в старій частині міста, а обстрілювали нові райони, – згадує жінка. Задумавшись на якусь мить, перевела погляд на вікно, а потім знову заговорила. – Хоча напівпідвальні приміщення, де розміщені кабінети та класи, не були облаштовані під бомбосховище. Проте почували себе там більш-менш комфортно. На той момент у нас ще були електрика, вода.

Після обстрілів 8 березня, коли родина вийшла з укриття, вони побачили довкола страшну картину – в усіх довколишніх будівлях вибиті вікна, понівечені балкони, зруйнована бібліотека. Десь щось горіло, дорогу всіяли ями від вибухів снарядів і авіабомб.

Було, як зізналася Олена, дуже страшно. А згодом ставало дедалі важче. Почали закриватися магазини, а за якийсь час і деякі аптеки. Отож, з’явилися труднощі з купівлею продуктів та ліків.

– Стало зрозуміло, до чого усе йде, – продовжує жінка, в очах якої з’явився ледь помітний відтінок смутку. – Дуже переживали за дитину – ні нагодувати, ані помити. Ми постійно сиділи в телефонах, переглядали стрічки новин, з яких збагнули, що фронт наближається все ближче і ближче до міста. Тоді мені ще не вірилося, що може розпочатися така велика війна. В голові крутилася лише одна думка: «Невже ніхто не зможе цьому завадити?» А ще не полишали надії, що от-от окупантів відгонять, дадуть агресору відсіч, щось таке трапиться… Але.

Головне було – вижити

Евакуаційні поїзди в Сєвєродонецьку організували вже з 24 лютого. Але родина Дмитра й Олени залишалася в місті. Не наважувалися вирушати в дорогу з малолітньою дочкою, якій на той момент було лише три з половиною роки.

– Вирушати в далеку дорогу було страшно, адже Київ тоді теж бомбили, – зітхаючи, веде Олена далі. – Але після 8 березня ми усвідомили, що треба поквапитися, поки ще є можливість вибратися з міста. Свого автомобіля ми не маємо, тож допомогли наші колеги-музиканти. На двох автомобілях виїжджали чотири сім’ї. З речей у нас на трьох – два рюкзаки, спортивна сумка та музичні інструменти (як же без них?). Вирішили їхати до Рівного, де нас чекали.

Збіг обставин чи усмішка долі

Щоправда в новому місті Олена з Дмитром залишилися без улюбленої справи. Тож сім’я музикантів розпочала пошуки роботи.

– Ми розглядали різні варіанти. Але хотіли, звичайно, знайти роботу за професією. Вирішили спробувати влаштуватися в Рівненську обласну філармонію. І нам пощастило. Якраз виявилася вільною вакансія кларнетиста. Мені ж запропонували місце скрипальки, котра пішла в декретну відпустку. Ось такий дивовижний збіг обставин, – посміхаючись, розводить руками Олена.

– І як вас прийняли в колективі філармонії? 

– Я раніше працювала в симфонічному оркестрі. Там було більше музикантів. Тут трішки менший колектив, але мені дуже подобається. В мене склалося таке враження, ніби я вже кілька років виступаю з ними на одній сцені. Якось швидко адаптація пройшла. Дуже привітно зустріли. Ми вже з оркестром кілька разів їздили з концертами у Житомир, Дубно, Луцьк.

Дмитро Переясловець теж відразу влився в новий колектив у ролі соліста-інструменталіста. Виступаючи з камерним оркестром, виконує й сольні твори. Крім того, Дмитро за сумісництвом викладає в Рівненському музичному училищі. Зрештою, зі слів Олени, все склалося так само, як і в Сєвєродонецьку, де чоловік працював на двох роботах.

Рівне – місто, яке ніколи не було чужим!

Отак поволі подружжя музикантів із Сєвєродонецька прижилося на новому місці. Знайшовши після приїзду в Рівне прихисток у знайомих, уже через два тижні взялися шукати квартиру. Почали читати об’яви про оренду житла. Їздили, дивилися різні варіанти. Аж поки не зупинилися на квартирі, яку їм допоміг знайти знайомий.

– Вона нам сподобалася і район теж. Ми живемо на Північному, там досить затишно. У нас такий чудовий вишневий сад прямо під вікнами, все таке зелене. Це чимось нагадує Сєвєродонецьк. Там у нас на вулиці цвіли абрикоси, а тут – вишні, – не приховуючи радості, ділиться враженнями Олена Ковальова. – Знаєте, тут у вас якась надзвичайно позитивна енергетика міста відчувається. А головне – дуже добрі та чуйні люди. Рівне – трішки більше ніж Сєвєродонецьк за площею і населенням. Але воно таке ж затишне і привітне. Ми дуже задоволені, що потрапила саме в Рівне.

На новому місці по-новому склалося й життя маленької Софійки – улюблениці сім’ї музикантів. У Рівному вона вперше пішла в дитячий садок, адже в Сєвєродонецьку, поки мама з татом були на роботі, вихованням онуки радо займалися бабусі й дідусі.

– Софійка вже рік відходила в дитячий садочок, – не без гордості каже Олена. – Вона дуже добре адаптувалася в групі, подружилася з дітками. Їй дуже подобається. В Сєвєродонецьку вона не відвідувала дитсадок, бо була ще маленька. Та, якщо чесно, й потреби такої не було. У нас такий був графік роботи, що ми завжди удень – вдома, отож вона з нами. А ввечері, коли у нас репетиції і концерти, за Софійкою бабусі доглядали. Тож, якщо б ми її віддали в садок, то не бачили б донечки цілодобово (посміхається).

У родини музикантів із Сєверодонецька в Рівному вже є улюблені місця, де вони відпочивають разом.

– Ми любимо з донькою гуляти в парку. Їй подобається там, де є дитячий майданчик. І мені парк дуже подобається. Складається враження, ніби лісом гуляєш. Ходимо на Басів Кут. Не купаємося, а просто відпочиваємо. У нас на районі теж дуже любимо гуляти.

Плани на майбутнє будувати поки не час

Розповідаючи пройдені випробування, Олена з сумом згадує, що в окупації залишилися рідні. Іноді Дмитру і Олені вдається вийти з ними на зв’язок. Проте це буває вкрай рідко, адже в Сєвєродонецьку нема мобільного покриття.

– Там утворився такий собі Бермудський трикутник між Лисичанськом, Рубіжним і Сєвєродонецьком, де окупанти повністю вимкнули зв’язок. Мабуть, чогось дуже бояться, – знизуючи плечима, каже Олена. – Люди не можуть ні пожежну, ні «швидку» викликати. Щоб кудись подзвонити, треба за місто виїхати. А це і гроші, і перепустки. Та й сили треба мати.

– Винаймаючи квартиру, чи не думали стати учасниками програми кредитування житла єОселя?

– Поки що не планували, якщо відверто. Та й фінансово не можемо дозволити собі цього. Є питання й по житлу, що залишилось в Сєвєродонецьку. Наразі подали на компенсацію, адже там «зачепило» наш будинок, може його відбудують. Не знаю, багато невідомих. Так багато запитань і так мало відповідей.

– Плани зараз будувати неможливо. Але коли закінчиться війна, поїдете з Рівного?

– Ой, так важко загадувати, – відповідає Олена. – Дуже хочеться побувати в Сєвєродонецьку, де залишилися батьки. Вони там бережуть наше житло. Доглядають за тим, що залишилося. Бо в Сєвєродонецьку відбувається страшне мародерство. Сподіваємося, що нам буде куди повернутися. Але, з огляду на те, що в нас маленька дитина, думаю, вона тут, у Рівному, вже й до школи піде. Поки після звільнення Сєвєродонецька у місто повернуться хоча б лікарі та вчителі, про переїзд навіть думати зарано. Адже багато будинків зруйновано. Люди не мають житла, понівечена інфраструктура. По суті нема ні лікарні, ні школи, ні нашого музичного коледжу, який згорів. Щоб усе відбудувати, потрібен час. Ми сподіваємося, ні, дуже віримо, що все буде відбудовано. Але спершу потрібна Перемога!

За матеріалом: 7 днів - ]]>https://7dniv.rv.ua/obiednani-rivnenshchynoiu/rodyni-z-luhanshchyni-v-ri...]]>