Сєвєродонецьк – скривджений, але незламний: Євгенія Мороз про свою писемність та любов до міста

Євгенія Мороз (псевдонім Ївга Лютневська) родом з Сєвєродонецька. Ще зі школи почала цікавитися поезією, а саме написанням власних віршів. Через російське вторгнення дівчина вимушено покинула рідне місто та зараз живе на Черкащині.

]]>Євгенія розповіла ]]>]]>Трибуну]]>]]> про те, як почала писати та як війна впливає на її творчість.]]>

Чому почала писати 

Напевно, це була перша закоханість. Спочатку виходило не дуже гарно, але, коли почала займатись, вірші стали набагато кращими. Писати почала з восьмого класу, перший час взагалі ніхто не знав, що я цим займаюсь. Але потім я почала брати участь у різних писемних конкурсах і завдяки цьому потроху розвивалась.

Зараз я навчаюсь в Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди на спеціалізації філологія, українська мова та література і редагування. При університеті ходжу в літературну студію, яка також робить вагомий внесок у розвиток моєї творчості. Мене запрошують друкувати свої вірші в різні збірки та альманахи. Деякі мої вірші вже опубліковані на українській літературній платформі ‘’Аркуш’’.

Життя в Сєвєродонецьку 

Коли почалось повномасштабне вторгнення, у мене було лише дві емоції: злість та ненависть. Був найстрашніший день, коли я знаходилась ще в місті. Це було 8-ме березня, приблизно перша година дня, і почався сильний обстріл. У мене склалось таке враження, ніби хтось бере сокиру і починає рубати нею по будинках. Пощастило, що в нас вибило лише вікна, але на вулиці йшов сніг, і в квартирі було дуже холодно. Згадую з жахом, як ми з цими розбитими вікнами продовжували сидіти далі аж до 29-ого березня.

Нам було далеченько бігти в підвал, бо там, поки добіжиш, тебе може вбити уламком. Ми майже не ходили в укриття і в основному сиділи в коридорі на першому поверсі. Була така історія, що в Сєвєродонецьку дві жінки бігли з під’їзду до підвалу, і в той момент почався обстріл, внаслідок якого їх убило.

Поки я там перебувала, для мене, як для творчої особистості, було дуже багато моментів, які закарбувались в пам’яті. Однією такою миттю був падаючий сніг, який сіявся білою ковдрою на забруднену попелом землю. Було так тихо і водночас моторошно, коли ти один, а навкруги немає людей. Це виглядало наче дозвіл на відпочинок після пережитих нами жахіть.

Я вела щоденник, аби залишитися на плаву.

У мене на телефоні був блокнот, куди я записувала все, що зі мною відбувалося. Це був такий спосіб не скотитися в паніку та депресію. 

Перший запис я зробила 26 лютого – в день мого народження. Те, що відбувалося тоді, було дуже образливо, бо я сиділа в темному коридорі і приймала вітання. 

У підвалі ми сиділи лише один раз. Укриття було зовсім не облаштоване, ми сиділи на якихось трубах, тому вирішили не ходити туди. Там було таке маленьке віконечко, і сусіди кажуть: ‘’Ось, якщо туди прилетить, то нам усім кінець’’. Тоді я написала це у замітках:

Я записувала все, що відчувала, і, коли виїхала, вирішила перечитати записи. Мені стало так лячно від однієї фрази: 

Зараз я усвідомлюю, наскільки мені було страшно в той момент. 

Про евакуацію

Перед евакуацією я написала цей вірш:

А моє серце скрижаніло навесні,

Коли розквітли сині первоцвіти.

Якщо шукатимеш мене, шукай на дні:

Я затаврована на сонці тліти.

 

Я швидко сліпну від яскравих кольорів,

Втрачаю розум до пітьми звикну́вши.

Якщо знайдеш мене, просто гукни,

І я піду наосліп. Я піти наосліп мушу!

 

І я розтану, наче місяць молодий,

Посеред хмар сховавшись в темні ночі.

Якщо втрачатимеш мене, просто торкнись,

І я розплющу свої сонні очі.

 

І я побачу, як пускають квіточки

Блакитні стріли з-під зимових просік,

Як жовте сонце гріє душу навесні,

Як тане крига у моїм волоссі…

Я сильно хотіла побачити весну, яка так і не настала. Вже другий рік, як немає цієї весни, ні літа, ні осені, завмерла зима. 

Ми місяць не виходили з квартири, бо було дуже страшно. Ніхто тоді не попереджав про атаки, не було повітряних тривог. Особливо тяжко було, коли без світла сидиш у темряві, і в сезон дощів чуєш грози, і не розумієш чи то природа шумить, чи то обстріли. Нашою сиреною була кішка, яка завжди активізувалась та ховалась, коли відчувала небезпеку, тому ми по ній орієнтувались. 

Мені дуже запам’ятався день, коли ми покидали місто, навіть зараз, поки говорю, мурахи по шкірі. Нас забрали від під’їзду, і ми проїжджали по Гвардійському проспекту. Навкруги були обвислі дроти, стояли іржаві та згорілі машини, просто пошматоване місто. І це було 29 березня, минув усього лише місяць. Що там зараз, страшно уявити.

Пам’ятаю, як ми заїхали в Бахмут. Це було, напевно, як небо і земля. Тоді ще ходили тролейбуси, гуляли люди в парках. Далі ми поїхали в Дніпро, пробули там одну ніч біля вокзалу у волонтерському центрі. Наступного дня на поїзді вирушили до Черкаської області.

Коли ми виїхали, мені прийшло натхнення написати цей вірш:

Своє серце забула я вдома

Під подушкою чи під ковдрою.

Старанно лишаюсь бадьорою,

А в житті моїм крапки з комами.

 

Далі буде якесь продовження,

Тільки тема назавжди зміниться.

Чорні хмари колись розійдуться,

А за ними – сонця народження.

 

Нині я безсердечна статуя,

Усміхатись скульптором навчена.

По щоці сльоза непробачена:

Моє серце сидить за ґратами.

 

Мій дім став для ігор ареною,

Де брехня вигадує правила

І ллє кров для свого диявола,

Радіючи, виє сиреною!..

 

Я кричу! Та не маю голосу,

Мене розриває ненавистю.

Як у світі могло так статися?

Чи буває настільки болісно?..

 

Усміхаюсь. Без серця і розуму.

Усміхаюсь. Навчена, змучена,

І засмічена, і засмучена...

У житті моїм крапки з комами…

Все, що зі мною сталося, тепер виливається у вірші, і часто процес не обходиться без сліз. Кожне слово – це біль.

Сєвєродонецьк – також герой 

Я дуже хочу, щоб наше місто знали, чули і не забували. Наш Сєвєродонецьк – скривджений, але незламний. Я написала вірш ‘’Місто піщаних фортець’’, який був опублікований на день народження Сєвєродонецька. 

Буде день, і осяються рани

Теплим сонцем гарячих сердець.

Там, де грубі залишаться шрами,

Буде місто піщаних фортець.

 

Сиве тло стане білим від сяйва,

Попіл зійде, програвши вітрам.

Там, де цегла розпалась, як зайва,

Ми й з піску побудуємо храм.

 

Запанують троянди з проспектів

І розквітне весною бузок.

Будуть лінії вогнища стерті,

Там, де здавна при владі пісок.

 

Коли листя укриє багрянець,

Стане чистим кривавий вінець.

Там, де воля провадить свій танець,

Буде місто – Сєвєродонецьк!

Пам’ятаю, як я слухала музику, і в рекомендації мені випала пісня гурту ‘’Океан Ельзи’’ ‘’Місто Марії’’ про Маріуполь. Я в жодному разі не применшую трагедію інших міст, але мені так образливо стало за Сєвєродонецьк в той момент. Тому я вирішила присвятити йому вірш. 

Було багато відгуків від сєвєродончан. Одночасно тепло та сумно через те, що ми змушені бути розкиданими деінде. Хочеться, щоб і нашому місту співчували, бо нам також боляче. 

Окрім віршів, зараз я вчусь писати прозу. У травні 2023 у межах конкурсу “Лист війни”, який проводив мій університет, я написала листа нашому місту. 

‘’Лист війни. Тобі, доме’’

Єдиний мій!

Пишу тобі з жагою слів... Уже минув рік, відколи ми востаннє бачились. І не було такого дня, коли б я не згадувала тебе: твої очі, що завжди зеленіли навесні, а восени відображали втомлене, похмуре небо; твої білі руки, що торік почорніли від ворожого вогню; твоє молоде лице, що тепер скривавлене, укрите шрамами, побоями; твій страшний крик…

(уривок)

Хоч зараз я і далеко, але обов’язково, коли війна закінчиться, я повернусь в Сєвєродонецьк. Він до нас, а ми до нього. Його відбудують, і він буде ще кращим. Я просто не бачу іншого розвитку подій. 

]]>Вікторія Семерня]]>

 

Джерело: Трибун - ]]>https://tribun.com.ua/uk/102908-severodonetsk-skrivdzhenij-ale-nezlamnij...]]>