“Ми лежали на полі бою. Був страшенний мороз, мінус 14. Лежали на дітях - вони мовчали”, - Ганна Поповиченко про евакуацію з Сєвєродонецька та злочини рашистів

Ганна Поповиченко втратила батька та найкращу подругу навесні 2022 року, коли всі  разом намагалися евакуюватися із Сєвєродонецька, на який наступали російські війська. Машина Ганни потрапила під ворожий обстріл, жінка певна — росіяни навмисне цілили по автівці цивільних. ]]>Своєю історією вона поділилися з Медійною ініціативою за права людини.]]>

З міста Ганна з родиною виїжджали 11 березня, в той час у їхній квартирі вже не було світла, води, опалення, газу. Температура в помешканні, де Поповиченко мешкала з батьками та дворічною донькою, опустилася до 8 градусів за Цельсієм. Виїжджати вирішили через Кремінну, бо напередодні безпечно цим шляхом проїхав друг їхньої родини. З собою взяли також подругу Марину із дворічною дитиною. Ганна пригадує, як того дня проїхали багато українських блокпостів. Коли за Рубіжним наближалися до ще одного, почався російський обстріл, снаряд прилетів у їхнє авто.

“Батькові розбиває голову, батько помирає одразу. Осколки летять мені в праву ногу, подрузі прилітає кудись у стегно. Але ми однаково вискакуємо з машини, лягаємо на дітей і починаємо відповзати. Мама до батька каже: “Чого ти сидиш, виходь, треба виходити”. А я кричу мамі: “Його вже вбили, батько вже вбитий!” Вона відповідає: “Я не можу його залишити, щоб він згорів у машині”. І вона його починає відстібати, в цей час машина горить і триває обстріл”, — розповідає Ганна.

Тіло батька таки вдалося витягти з машини. Трохи пізніше їхній автомобіль вибухнув, а речі, які везли з собою, розлетілися довола. 

“Ми лежали на полі бою більше 2 годин. Був мороз страшенний, мінус 14 було, ми на дітях лежали, діти мовчали, була повна тиша, ми тільки перегукувалися поміж собою: “Живі? Живі!” — пригадує жінка. 

Коли стрілянина вщухла, Ганну помітив водій, який проїжджав повз: у жінки була червона куртка, яку видно здалеку. Ганка з донькою сіла в машину, мама з водієм кинулися забирати поранену подругу, яка вже не могла рухатися самостійно. Але не встигли — по них знову відкрили вогонь. 

“Машина, я так розумію, була для них, як мішень. Прилітає десь близько, я чула, як по машині наче градом посипало. І водій каже: “Ми зараз їдемо, ті, хто є, інакше поляжемо тут усі”. І ми залишаємо Марину, вона просить: “Тільки Сашку вивезіть, дочку”, — пригадує жінка.

Разом із донькою Марини вони повернулися до Рубіжного, де повідомили про поранену. Але поїхати до неї одразу рятувальники не змогли — тривав обстріл. Марина загинула на тому полі, їй мало б виповнитися 35 років.

За матеріалом: Медійна ініціатива за права людини - ]]>https://mipl.org.ua/my-lezhaly-na-poli-boyu-buv-strashennyj-moroz-minus-...]]>