«Після того, як там побувала нога окупанта, це вже не той Сєвєродонецьк»: жителі міста про повномасштабне вторгнення

24 лютого Україна відзначатиме болісну річницю — день, коли росіяни розгорнули повномасштабну війну з метою захопити Україну. Запеклі бої за місто Сєвєродонецьк тривали з 28 лютого до 24 червня 2022 року.

Сєвєродонецьк став обласним центром області в 2014-му на початку тоді ще неоголошеної війни. Містяни здебільшого виносили війну поза дужок свого життя: головне — не поруч. Були такі, які вважали перспективну велику війну неможливою. Хтось не сприйняв її. Хтось був готовий і мав план.

У ]]>«Вчасно» зібрали]]> різні історії сєвєродончан із майже спільним знаменником. Мешканці нині окупованого міста розповіли, як вони пережили перший день повномасштабного вторгнення, і що думають про повернення в рідне місто після його звільнення від окупантів.

«Після того, як люди показали своє істинне обличчя — це вже не той Сєвєродонецьк»

Повномасштабне вторгнення застало волонтера Костянтина Коробченка вдома. Хлопцю зателефонував товариш з Новоайдара та сказав сакраментальне для мільйонів українців: «Прокидайся. Почалось». Спочатку, пригадує Костянтин, не повірив.

«Ну не може такого бути — у 21 столітті повномасштабні бойові дії. Це могло відбутись деінде, але не в нас.

Протягом восьми років Луганщина жила війною, але в Сєвєродонецьку вона не відчувалась так яскраво, — ділиться хлопець, — різниця між 2014 роком та 2022-м — колосальна.

Так, в 14-му було моторошно: літали літаки, було чути стрільбу, але від Сєвєродонецька це було далеченько".

Перший день повномасштабної війни запам’ятався хлопцю метушнею та розгубленістю містян.

«Був жвавий рух по місту: всі метушились та робили закупи у аптеках та магазинах. На заправках були неймовірні черги. Напередодні ж нічого майже не віщувало біди. Всі про все знали, чули, але до кінця були впевнені, що цього не станеться», — ділиться Костянтин.

Проте, певні ознаки підготовки до ескалації бойових дій він бачив, коли їздив в робочих справах областю та, зокрема, населеними пунктами в напрямку тодішньої лінії розмежування.

«Я часто їздив машиною вночі та ввечері і бачив, як нашу техніку тралами стягують в напрямку Новоайдара. Хоча на той момент це було нормальним — ротації наших підрозділів відбувались регулярно і назвати то чимось дивним не можна було. Єдине, що бентежило — кількість техніки. Але якоїсь „чуйки“ не було. Для мене це було абсурдом, маразмом та маячнею», — пригадує співрозмовник.

Він каже — не розумів мотивації росіян. Мотивація наших боронців чітка та безапеляційна, а от відповіді на запитання, з якою метою до нас йти московитам, він не знаходив: якщо мешканці непідконтрольної на той момент території області, які протягом восьми років перебували під впливом пропаганди, виступили з риторикою «Вісім років дамбілі бамбас», то за чи по що прийшли мешканці умовної Уфи?

Зараз Костянтин мешкає в Дніпрі. Від початку повномасштабного вторгнення разом з батьком волонтерять: до окупації Луганщини декілька разів на тиждень доставляли багатотонні вантажі продуктів, побутової хімії, засобів гігієни; після захоплення області рашистами продовжили свою діяльність і тепер часті візитери прифронтових або деокупованих населених пунктів Донеччини, Харківщини та Дніпропетровщини.

«В мене забрали домівку фізично — її розбито. Роботу. Але її можна знайти. Мої близькі та друзі живі, хоча розкидані по Україні та за її межами. Напевно, нова війна вплинула на мене більше морально: сиве волосся точно є, бо останній мій візит в рідний Сєвєродонецьк був в десятих числах травня, коли вже велись активні бойові дії, хаотично прилітало по всьому місті, яке руйнувалось на моїх очах, — розповідає Костя. — А ще люди відкрили своє справжнє обличчя, і прийшло розуміння, хто є хто».

Хлопець зізнається — сумує не за самим містом в цілому, а за часами, коли можна було пройтись його вулицями без остраху, що на голову впаде снаряд; сісти в авто, не думаючи про комендантську годину під час планування поїздки; просто піти з друзями до лісу.

«Ми всі цього не цінували. Цього немає і найближчим часом не буде. За десятибальною шкалою на „10“ я хочу прямо в цей момент опинитись в місті. Подивитись. Жити там… напевно ні. Після того, як там побувала нога окупанта, після того, як люди показали своє істинне обличчя — це вже не той Сєвєродонецьк», — вважає спікер.

Оглядаючись назад, хлопець твердо та безапеляційно каже: навіть якби під час штурму росіяни не знищили його будинок, і були б гарантії безпеки, в окуповане місто б також не повертався.

«Якщо б я хотів жити в росії - я б поїхав туди. Якщо тобі не подобається місце проживання — навіщо терпіти та в стражданнях жити в Україні під її прапором та за її конституцією? А я не хотів в росію. Але так сталось, що мій дім сам переїхав туди. Зараз я хочу, аби Сєвєродонецьк та агломерація стали могилою для більшої кількості росіян під час його деокупації. Навіть із його повним руйнуванням».

«Найбільше сумую за своїм котом, з яким прожив душа в душу десять років»

«Прокинувся вранці 24-го. Пішов умився. Взяв у руки телефон, а там повідомлення від колеги: „Вставай, бо всю війну проспиш“. Я в новини — та офігів, — ділиться емоціями річної давнини сєвєродончанин, монтер інтернет-мережі Андрій Зибцев. — Я не думав, що буде повномасштабне. Вважав, це політичні ігри Заходу. Я не думав, що росією правлять таки ідіоти-маразматики та маніяки. Думав, що розсудливість там у їхніх верхівок є. Помилився».

Андрій розповідає: страшно не було, бо вже був досвід 2014-го року, коли все відбувалось без втрат, руйнувань та бомбардування, а лінія фронту була відносно далеко від Сєвєродонецька. Андрій не поїхав в перші дні нового етапу війни. Каже — сподівався, що або наші боронці відженуть орків хоча б до кордонів 23 лютого, або політики домовляться між собою в рамках перемовин.

Перші десять днів від рокової дати для більшості людей, за спостереженнями Андрія, були звичайними, а їх поведінка не викликала здивувань. Вони забивали пошкоджені вікна, облаштовували підвали, навіть гуляли з дітьми. Працювали магазини, люди стояли в чергах. Працював мобільний зв’язок, був інтернет, центральні та нові райони міста були зі світлом, газом, водою та опаленням. Відчувалась тривожність, але не було атмосфери жорстокої війни.

Компанія-провайдер Андрія ще працювала, то ж він з колегами намагався відновлювати пошкоджені мережі, аби люди не були ізольованими від інформаційного простору.

«Спочатку ще намагались працювати. Навіть змогли відновити мережу та інтернет після перших обстрілів. Але потім все стало важче, а ситуація погіршилась. Половина міста вже була без електрики, а „точку“, де ми брали зв’язок, росіяни знищили „Градами“ з Лисичанська, — ділиться Андрій. — Також намагався допомагати людям та знайомим: зливав опалення з побитих будинків. Допомагав матері…».

Поїхати довелось 22 березня, коли стало зрозуміло, що навіть якщо ЗСУ втримають місто, від нього нічого не лишиться. Риторика рішення зважена та об'єктивна: не хотів проїдати їжу, яку привозили волонтери, та заважати ЗСУ робити їх роботу. На той момент його будинок вже був пошкоджений, але стіни були цілими.

Поза основної роботи в компанії-провайдері, Андрій мав свою невеличку автомийку самообслуговування. Каже — сумує не лише за містом в цілому, а ще й за нею.

«Сумую за містом в цілому. За минулим вже життям. За роботою та нашим веселим колективом, за автомийкою нашою з партнером, якій приділили багато сил та часу. І по своїй оселі. По квартирі, якої немає. Але найбільше сумую за своїм котом, з яким прожив душа в душу десять років. Він згорів заживо в квартирі моєї сестри».

Зараз Андрій в Ірпені. Чоловік спочатку виїхав до Дніпра, потім перебрався до Черкас разом з сестрою та небогами. Знайти роботу там не вдалось, хоча пошуки не обмежувались фахом. Навесні та початку літа 2022-го її просто не було. Знайшлась праця у деокупованих населених пунктах Київщини. Спочатку була Буча. Андрій поїхав туди відновлювати зв’язок. Зараз працює та живе в Ірпені. У Сєвєродонецьк повернеться, каже, лише після його деокупації і лише навідатись до мами.

«Хіба що у звільнений. Побачити матір. Але жити там навряд буду. Немає де і поки не бачу перспектив ніяких добрих для міста навіть після деокупаці. Підприємства знищені, і чи захоче бізнес туди повернутись, тим більше близько до кордонів з „оркостаном“ — сумнівно. А значить і люди не захочуть повертатись, — міркує Андрій. — Сумно. Але як є… Приїду до мами, обійму її, дочекаюсь коли перестане плакати, і піду гуляти містом… Жахатись».

«Кожен ранок починається із запитання тата, чи не звільнили місто, і чи можемо ми повертатись»

Олена Ніжельська — депутатка Сєвєродонецької міської ради та засновниця громадської організації «Кризовий медіацентр «Сіверський Донець» про початок повномасштабного дізналась дуже рано вранці. Прокинулась у моторошному стані, почала дивитись стрічку новин і все відразу усвідомила.

«Розбудила чоловіка. Сказала, що почалась війна. У Сєвєродонецьку на той момент ще було тихо. Я прочитала інформацію, що по всій Україні обстріляно аеропорти. Проговорили з чоловіком, що росіяни не рахують наше летовище за аеропорт. А потім прильоти пішли і туди», — іронічно пригадує Олена перший день нового етапу старої війни.

Вирушили в напрямку Дніпра, — пригадує жінка. — Перш за все думали про психіку малих. Хотіли перечекати та повернутись".

Дніпро зустрів гостинно та з душею. Допомогли облаштуватись друзі. Перший час сусіди несли рибу, випічку, ділились овочами. У квітні чоловік Олени повернувся до Сєвєродонецька за родичами.

«Сергій вивіз звідти моїх брата та тата, свою тітку і ще одного кота. Тоді можна було поїхати в Сєвєродонецьк, забрати чуже авто, а на ньому вивезти майно чи людей. Такий собі бартер. Нам були вдячні, вдячні їм і ми», — ділиться Олена.

На той момент цілими були й квартира Олени, й «Кризовий», в який жінка вклала значну частину своєї душі. Наразі свого житла вже немає: росія знищила його. Немає і приміщення медіацентру. Багатоповерхівка, в якому він розташовувався — вигоріла. Вцілів мурал. Поміж втрат Олена знаходить в собі сили дякувати долі за те, що вона зараз має.

Вже 24 лютого родина Олени двома машинами вирушила в бік Дніпра. Каже — такий план мали заздалегідь, адже родина ще напередодні початку ескалації вирішила покластись на її точку зору.

«Ми поїхали відразу 24-го двома машинами. Я, чоловік, син та кіт — у одній, у іншій — дві доньки, зять, дві онучки та дві собаки.

«Я точно можу подякувати долі, що тато поруч. Я бачу, наскільки для нього важливо, що ми мешкаємо поруч. У Сєвєродонецьку ми мешкали окремо, і лише тут я бачу, наскільки сильно йому мене не вистачало. І тут я можу створити йому комфортні умови, що для нього дуже важливо, — коментує вплив повномасштабного на свої життя співрозмовниця. — Зараз кожен ранок починається з його запитання, чи не звільнили місто, і чи не можемо ми повертатись. Він будував місто і зараз відчуває в собі сили відбудовувати його».

Найбільше, за чим сумує жінка — місце де вона виросла та жив батько. Їй воно сниться.

«Виноградне листя та сонечко, яке через нього пробивається. Восени вони ставали червоними. Посеред двору ріс клен. Чудовий, як з картинки. Восени від ставав жовтим. До нього можна було притулитись… Це було місце сили», — ділиться сокровенним співрозмовниця.

Жінка планує повертатись в місто. Відразу після деокупації, аби подивитись на нього. Згодом — жити. Першим ділом туди де мешкав тато. Далі - прогулятись вулицями або сходити до парку…

За матеріалом: Вчасно - ]]>https://vchasnoua.com/news/pislia-togo-iak-tam-pobuvala-noga-okupanta-ce...]]>