В’ячеслав Зьома: "У Сєвєродонецьку були важкі бої, а у Бахмуті — ще складніша ситуація" ("Адвокат року" змінив залу суду на поле бою: інтерв’ю з воїном, який боронить Донеччину)

Ще рік тому В’ячеслав Зьома будував успішну кар’єру адвоката в Києві. Та за два дні до відкритої війни уклав контракт і вступив до столичної тероборони. Новою “домівкою” В’ячеслава стали викопані нашвидкоруч бліндажі, а родину тимчасово замінили побратими. Втім 42-річний захисник не скаржиться на труднощі, навпаки — готується й далі вибивати окупантів з України, завершивши реабілітацію після поранення.

Про рішення піти на фронт, побут і обов’язки військового,  розмови з цивільними, побратимів та власний рецепт, що допомагає йому триматись за будь-яких умов, В’ячеслав Зьома ]]>розповів в інтерв’ю Вільному радіо]]>. 

Розкажіть, яким було ваше життя до повномасштабного вторгнення? 

Я займався адвокатською діяльністю, зокрема був членом Комітету захисту прав адвокатів та гарантій адвокатської діяльності. 2020 року Асоціацією адвокатів України був визнаний “Адвокатом року”. Ще маю відзнаку “Захисник адвокатури” Національної асоціації адвокатів України. У минулому — кадровий офіцер поліції. Я закінчив академію МВС України та проходив службу в правоохоронних органах. Одружений та дуже щасливий в шлюбі — це найбільше досягнення. 

Якою була ваша мотивація йти боротися з окупантами? Що вплинуло на це рішення? 

Я просто розумів, що повномасштабна війна можлива, а відсиджуватися вдома не міг. Тому 22 лютого 2022 року я підписав контракт, щоб вступити до лав ТРО ЗСУ. 24 лютого, після вторгнення орків (російських військових, — ред.) до України, я з братом приїхав до військкомату.

Надалі проходив службу в 205-му батальйоні. Спочатку був на посаді стрільця, бо моє спецзвання не відповідає  військовому. Згодом та зараз, після участі в бойових діях у Сєвєродонецьку і під Слов’янськом, перебуваю на посаді командира відділення. 

Взагалі коли-небудь уявляли, що зміните адвокатське крісло на поле бою, станете на захист країни? Раніше мали бойовий досвід? 

Ще давно у мене виник вибір між поліцією та ЗСУ. Тоді я з братом обрав навчання та службу в органах МВС України, хоча більшість викладачів були саме військові офіцери.

Чи легко вам було опанувати певні військові навички? 

Намагаюсь вчитись постійно, продовжую і зараз. Найшвидше та найбільше вчився у бою, але це важке навчання. Бій — це головний іспит набутих навичок, підготовки свого спорядження, зброї та підрозділу в цілому.

Побратими називають вас “Мамай”. Чому ваш позивний саме такий? 

Це український міфічний воїн — козак Мамай. Я люблю та вивчаю історію нашої країни, тому обрав такий позивний.

Фото з особистого архіву В’ячеслава Зьоми

Що входить у ваші робочі обов’язки?

Кожен із воїнів під час участі в бойових діях має бути універсальним. Це збільшує шанси на успіх всього підрозділу. Командир відділення — це найнижча керівна посада, і одночасно ти такий самий воїн, як і інші. Це просто додаткові обов’язки та відповідальність. Маєш робити все, чого вимагає від тебе бойова ситуація.

Наразі проходжу службу в 241-й бригаді територіальної оборони ЗСУ. Ми стримували наступ ворога у Сєвєродонецьку, під Слов’янськом, а зараз у місті Бахмут.

Як близько знаходились до позицій ворога? 

У Сєвєродонецьку були важкі бої, а у Бахмуті — ще складніша ситуація. Наразі, крім ворога, проти тебе ще і холод.

Те, з чим стикався я — це близькі бої на східній околиці міста, в посадках і приватному секторі. У Сєвєродонецьку було більше артобстрілів і майже не було нашої “арти”. А от у Бахмуті дуже багато піхотного бою, штурмів — кожного дня та ночі.

По яких мішенях доводиться бити найчастіше?

Ми піхота, тому в більшості своїй працюємо по живій силі противника.

Як часто вдається поговорити з рідними? 

Зв’язок із близькими на позиціях зазвичай відсутній. Коли так склалося, що є можливість поспілкуватися з ними, значить вам просто дуже пощастило. Або ви не на “нулі”.

А як справи з ротаціями? 

Ротації є, вони відбуваються, але в більшості випадків не за графіком. Бо війна, звісно, дуже рідко йде “за розкладом”.

Фото з особистого архіву В’ячеслава Зьоми

Ви зараз тимчасово покинули зону бойових дій. Що сталося? 

У Бахмуті я допомагав евакуюватись брату після поранення, але сам при цьому теж його дістав. Зараз перебуваю на лікуванні. Завершивши реабілітацію, повернусь до свого підрозділу.

Комфорт і бойові дії — несумісні речі. В яких умовах вам та вашим побратимам доводиться перебувати? 

Кожен раз маєш бути готовим до всього. Спати й жити в спартанських умовах, без можливості нормального харчування або ж не митись тижнями. Для прикладу: в Сєвєродонецьку були розбиті всі мости та практично не було сполучення. Через це майже не було питної води. Доводилось діставати воду з бойлерів, чекати дощ, аби набрати, й таке інше.

Війна більше схожа на постійний форсмажор, ніж на регулярне системне забезпечення, як-от: сніданок, обід і вечеря. Це стосується не лише їжі, а й сну та інших випробувань.

Фото з особистого архіву В’ячеслава Зьоми

Фото з особистого архіву В’ячеслава Зьоми

Що допомагає не опускати рук, триматись у жорстоких умовах обстрілів та без звичайних побутових речей?

Бійці тримаються завдяки силі духу, мотивації та взаємній підтримці, гумору. Багато справжніх героїв — дійсно відважних людей! Їхній приклад також допомагає долати ці понаднормові навантаження.

Іноді чуємо від воїнів, що війна їх змінила. Чи трапилося це з вами? До чого довелось довго звикати?

Війна — це найважче випробування, з яким я стикався в житті. І воно непередбачувано різнопланове. Завжди є така складова, яка для тебе неочікувана. Те, до чого тебе не готували, про що не попереджали, і те, чого ти навіть сам уявити не міг. Наприклад, переправа вночі через річку на плоту, переміщення в Сєвєродонецьку на шкільному автобусі під час бойових дій, а у Бахмуті — ночівля на голій землі дві доби поспіль.

Про страх та полярність емоцій у військових. Як з цим боретесь?

Страх — один з базових інстинктів людини. Всім страшно на війні, це нормально. Головне — щоб страх не став головнішим за вас. Щоб ви зберігали можливість діяти, щоб він не перейшов у паніку.

Допомагає досвід, допомагають побратими, коли підтримують одне одного. Допомагає гумор. У кожного може бути власний рецепт. Мені допомагає переключитись на якісь буденні справи — перевірити спорядження, спорядити магазини. Також можна тимчасово перевести увагу на щось другорядне. Бо ті, ким керує емоція, на жаль, перші гинуть. Вони вже не бачать загальну картину бою, а через емоції втрачають здатність мислити тверезо.

Фото з особистого архіву В’ячеслава Зьоми

Чимало цивільних нехтують попередженнями та продовжують жити у фронтових і прифронтових містах і селищах Донеччини. Як ви реагуєте на це? 

Мене дуже дивує взагалі наявність людей безпосередньо у зоні бойових дій. Наприклад, і в Сєвєродонецьку, і в Бахмуті зустрічав цивільних саме там, де йде бій. Де прилітають міни, де кулі літають досить прицільно. І в такі моменти я намагався переконати їх, щоб евакуювались. Проте в обох випадках марно. Дуже сподіваюсь, що вони залишились живими.

Фото з особистого архіву В’ячеслава Зьоми

Чи маєте спогад, який вразив найбільше? 

Розмови з деякими жителями у гарячих точках чи прифронтових містах я б назвав нереальними та вражаючими. Після виходу з бою в Бахмуті, у приватному секторі, я зустрів літню жінку. Я так розумію, вона поверталася додому з якоюсь “кравчучкою”. При цьому йде мінометний обстріл фактично поряд. І вона у мене питає, чи можна пройти цією вулицею і чи тут безпечно. Я відповідаю як є: триває обстріл, краще перечекайте або взагалі евакуюйтеся. На ці мої слова вона лише перехрестилась, видихнула, і… пішла далі по вулиці.

Що б ви хотіли передати людям, які до останнього не можуть наважитись покидати рідний дім? 

Не чекайте останнього попередження, чи коли снаряд прилетить саме до вас! Евакуюйтесь! Житло, майно, гроші — все це можна заробити, а ваше життя та здоров’я, а також ваших близьких купити неможливо! Бережіть себе і своїх рідних.

Загляньмо у майбутнє, у час після нашої перемоги над ворожою армією Росії. Які ваші плани? 

Тут я розглядаю два варіанти — повернуся до професії адвоката або ж почну працювати суддею.

Часто українські воїни діляться, що жарти та сміх — чудові інструменти, які відволікають від тривожних думок. Як ви вважаєте? 

Війна — це важка виснажлива праця, але це все минає! І колись ми всі будемо згадувати ці часи й навіть з чогось сміятись. Наприклад з батальйону ТРО “Монако”, з захоплення Києва “за три дні”, з того “звідки на Білорусь готувався напад”. Всі вже знають, куди пішов руський корабль. А наші українські меми — це ж просто вершина українського гумору! Такий народ перемогти неможливо!

Що, на вашу думку, допоможе нам подолати ворога? 

Насамперед єдність і спільні зусилля! Якщо кожен українець кожного дня зранку спитає себе: “Що я сьогодні можу зробити для нашої перемоги?” і намагатиметься це зробити — наша перемога наближатиметься щосекунди. І я маю подякувати моїй дружині, всім рідним і друзям, кумам, знайомим, вчителю та колективу Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду, які допомагали коштами для придбання необхідного спорядження. І врешті решт — кожній людині, яка робить особистий внесок в нашу перемогу.

За матеріалом: Вільне падіо - ]]>https://freeradio.com.ua/zminyv-zalu-sudu-na-pole-boiu-interv-iu-z-voino...]]>