“Вони забрали дім, забрали країну, забрали все… Але ми повернемося!" - волонтерки з cєвєродонецького "Оазису"

Майже рік, як в Україні вирує Велика війна з росією. Безліч людей змушені були покинути свої домівки, свою рідну громаду. Налагоджений побут, роботу, навчання. Тисячі українців розкидало по всьому світу. Але ранок 24-го лютого всі пам’ятають, як вчора. Свою історію "Сєвєродонецьк онлайн" розповіли і Юлія Тихонова та Тетяна Тета. Мати і донька мали невеличкий квітковий бізнес у місті, їх крамничка “Оазис” завжди радісно зустрічала клієнтів. Тетяна та Юлія протягом восьми років волонтерили, плели сітки, мріяли й далі розбудовати сімейний бізнес. Але 24-го росіяни перекреслили усі сподівання. Жінки поділилися спогадами про перші дні війни у рідному місті, розповіли, як виживали у Сєвєродонецьку під обстрілами та як родині вдалося евакуюватися з рідної Луганщини.

Життя до…

“Були великі плани… Хотілося розсадник квітів закласти, ми бачили ті масштаби, які можна б було реалізувати далі, не тільки помножувати сімейний бізнес у крамниці, але й рости далі, жити, мріяти. Плани були Наполеонівські, але все змінила війна”

Тетяна: В нас як була війна так і тривала з 14-го року. Звісно, ми займалися саме цим питанням весь час. Потроху працювали в своїй крамниці квітковій. Тільки за два роки до повномасштабного вторгнення ми поїхали на свою ділянку у Воєводівку. Раніше ми не могли туди їздити, ось не могли… Морально… Не могли, бо в 14-му році нам довелося кілька разів перетинати блокпости. Воно якось заціпило нас. Весь цей час вона стояла без нас. І ось тільки за дві весни до 24-го ми почали навідуватися, це був мирний наш крок такий виїхати з війни, щоб трошки себе розрадити. Плани були дуже великі, ми не тільки боролися з “сєпарами” там в місті, а й Воєводівці з бур'янами. Ми витягували нашу землю, наводили красу.

Юлія: Ми все приводили до ладу. З дітьми, з сином Назаром кілька сезонів поралися, настільки були великі  плани і розсадник хотілося закласти, я підпрацьовувала додатково, бачила ті масштаби, які можна б було реалізувати далі, не тільки помножувати сімейний бізнес у крамниці, але й рости далі, тож плани були Наполеонівські….

Тетяна: Ми навіть вперше насадили троянд. Ми жили квітами, але ось на своїй ділянці ми їх не мали. Думали, ну ось залишимо собі, але то подарували, то продали. І в останню осінь ми висадили їх. Юля ще накупила тюльпанів море, нескінченне море краси. Ніколи такого в нас не було, малини насадили 62 сорти, 12 сортів нової полуниці. Краса!

Юлія: Тобто плани в нас на весну 22-го були побачити якийсь результат з того, що ми там зробили…

Тетяна: І 24-те перекреслило все… Абсолютно все… 

Напередодні війни

“Того, що це станеться завтра - ми точно не чекали”

Юлія: 23 числа я почала збирати документи. До того я не готувала ніяких тривожних валізок, документи лежали на полиці. Не думала я про це зовсім ніколи. Тож я все зібрала докупи і поставила пакети біля дверей. Якось підсвідомо то все зробила, не хотілося вірити.

Тетяна: Таку думку не підпускали, мозок відмовлявся то все сприймати.

Юлія: Але, мабуть, розмови напередодні всі і новини про підтягування техніки, хлопці на фронті, багато хто і чого підхлеснули до того, що щось назріває. А ось того що це станеться завтра - ми точно не чекали.

Повномасштабне вторгнення

“Прокинулася не від будильника, а від повідомлення у вайбері: “Прокидайтеся! В країні біда!”

Тетяна: Школа нам повідомила про початок війни.

Юлія: Так, я прокинулася не від будильника, а від повідомлення у вайбер. Хтось з матусь написав: “Прокидайтеся! В країні біда!” . Я спочатку взагалі не зрозуміла, про що мова. Першим ділом почала гортати стрічку фейсбуку і побачила, що вже прилітає в столицю. Тоді швидко пішла будити рідних: маму, дітей. Розповіла, що прийшла велика війна і потрібно щось робити. А що саме робити?.. Стали писати повідомлення про евакуацію, але, як виявилося, біля шкіл жодних автобусів не було. Ми, наче, одразу і не збиралися, але було дивно чому не організували евакуацію для тих, хто без машин.

Тетяна: Ми почали дзвонити до всіх, хто був з нами поряд всі роки, дізнаватися, хто що робить, що планує. Переважна більшість вже збирали речі і планували виїжджати. А я й кажу: “Не поїду нікуди, я патріотка!” Юля дивиться на мене з подивом чи з засудженням, а я ні і все… А виїхали ми таки 5 березня…

Війна в місті

“Вперше мені стало реально страшно, коли до сусіда приїхали люди зі Щастя. Боже, я як побачила їхні обличчя, мені стало лячно”

Тетяна: Трималися ми до кінця лютого, і спали вдома, щось робили.

Юлія: Вперше мені стало реально страшно, коли до сусіда приїхали люди зі Щастя. Боже, я як побачила їхні обличчя, мені стало лячно.

Тетяна: Щастя-то не було вже на той момент.

Юлія: Якось до цього страху не було, ось поки ми їх не побачили… Дві жінки і чоловік. Вони були чорні… Страшно було на них дивитися. Вони були, не знаю як навіть описати… Ходячі… Просто ходячі. Тіні просто. Щось страшне…

Рішення про евакуацію

“Кожного ранку я відкривала двері в магазині, вони на клямці, і в маленьку шпаринку дивилася, хто ходить по вулиці. Бо ми розуміли, якщо зайдуть росіяни, ми звідти не вийдемо. Ніхто…”

Тетяна: Весь цей час, в ці дні Юля мовчки дивилася на мене.

Юлія: А ми ж весь час ховалися в “Оазисі”. Десять днів там були, там напівпідвальне ж приміщення.

Тетяна: Ми вирішили, що так для нас буде безпечніше. Не десь з місцевими “сєпарами” по підвалах, а в окремому приміщенні, так ми відчували себе більш-менш захищеними.

Юлія: Важко було. Стелили собі на підлозі, спали на підлозі. Десять днів не знімали взуття.

Тетяна: Діти весь час мені казали: “Бабуль, ну можна мені зняти ботиночки, хоч на десять хвилиночок”. А я не дозволяла… Ні - і все. “Ну ми швиденько, ми ж розуміємо все, звідки і куди летить”, - благали вони. А я була категорична.

Юлія: Іноді ми виходили додому. Було таке, що не могли три дні вийти додому хоч супчику якого поїсти. Тільки починаємо збиратися - летить. Ми назад. На третю добу не витримали. Якби ви тільки бачили як ми йшли той суп їсти.. Ми пригиналися до самого асфальту. Але ми дісталися дому. Було вже на все чхати. Їсти хотілося.

Тетяна: Запасів в нас не було ніяких…

Юлія: Так, тільки варення стояло. З водою його колотили, але таки до супчика ми дісталися.

Тетяна: А ще ж нюанс, на той час вже зник зв’язок. Кожного ранку я відкривала двері в магазині, вони на клямці, і в маленьку шпаринку дивилася, хто ходить по вулиці. Бо ми розуміли, якщо зайдуть росіяни, ми звідти не вийдемо. Ніхто… Юля мені потім вже казала, що якби вбили то й вбили, але боялася аби тільки не тортури, аби не знущалися, щоб діти того не бачили. Але думали все одно, що якось воно все минеться.

Юлія: Не вірилося взагалі що все це відбувається. Наче все то не з нами, в якомусь іншому вимірі. Було відчуття неправдивості.

Тетяна: А потім приїхала знайома із сусіднього магазину, під обстрілами, відкрила його, щоб можна людям було хоча б воду придбати. Ми купили там деякі продукти і тут навпроти нас хлопці наші об’явилися, військові. Каву ми їм носили, варили, а це був той день, коли зі Смоляниново (селище під Сєвєродонецьком) проривалися орки. І ось хлопці розташовувалися біля нас і ми дивимося - вони швидко почали збиратися і я їх питаю: “ Хлопці, в чому справа?” На що вони відповіли: “ Вам краще не знати. Вернемся - розкажемо”... Стало зрозуміло: все занадто серйозно.

Евакуація

“В евакуації були два найстрашніших моменти: коли ми чекали на автобус під “Дитячим світом”, то всі стояли в черзі, як путні люди, а коли автобус приїхав і став трохи осторонь від нас - весь цей натовп побіг до цього ПАЗіка. Люди почали падати. Люди бігли по людях! Страшне було, як топтали один одного. Не можу цього пояснити, як воно, себе рятувати, а по людях бігти. І другий - дорога в самому евакуаційному потязі”

Тетяна: 4 березня близько десятої ранку ми налили чай і воно “прилетіло”. І прилетіло так серйозно, що “мама не горюй”. Нас врятувало тільки те, що на вікнах решітки були. Вікно розлетілося на маленькі друзки, якби не було б її, не знаю, що могло трапитися, такі кавалки летіли з вікна. А Юля все на мене дивиться… І тоді кажу їй: “Добре, доця, будемо якось вибиратися…” Але як вибиратися? Зв'язку ж немає… Не знаю, як Віра Попсуй (подруга) до нас додзвонилася і каже: “Дівчата, там в сусідньому з вами турагенстві люди бояться залишатися, будуть виїжджати, перебирайтеся до них. Ми в чергової пішли взяли ключі та облаштувалися там. А влучення в наш сектор були постійно. І ми навіть знаємо, хто наводив. В той день обстріляли сильно 14-ту, 20-ту школи, влучили, де був клуб “Магма” по шосе Будівельників. Було кому здавати…

З Курчатова 5 до нас прийшов історик Валерій Негматов, казав, що ну дуже щільні обстріли. Тож одну ніч ми провели з вибитими шибками в “Оазисі”, а на вулиці ж -10! Потім ще одна подруга до нас прийшла, обстріляли її дім за поліклінікою СПЗ і ото ми всі разом були, ще й її кіт був… А Валерій каже: “Мені з вами не так страшно!” Хоча до цього він під обстрілами розносив їжу хлопцям-військовим, знайома готувала, а він складав у рюкзак і ніс їм оту всю кухню. І ось наступного дня я вийшла подивитися вже з турагенства, як же попало в наш будинок і тут чую Юля гукає, каже що додзвонився колишній чоловік і сказав, що буде евакуаційний потяг, а від магазину “Дитячий світ”, що в центрі міста, планують автобуси з доїзду. Ми за 10 хвилин зібралися! Побігли додому, схватили що встигли: якісь шкарпетки, светри дітям, споднє … Взяли два пледи, на Арінку (онука) я натягнула свою жилетку теплу поверх пальто, а вона так не хотіла, а я їй : “Вдягай!” А вона такого кольору яскраво зеленого і Юля каже малій, що так не загубимо її у натовпі. І ми рушили до ”Дитячого світу”.

Там нас одразу попередили, що в одні руки можна брати не більше двох валіз невеликих, лише необхідне. А скільки речей залишилось отак стояти на дорозі… В евакуації були два найстрашніших моменти: коли ми чекали на автобус під “Дитячим світом”, то всі стояли в черзі, як путні люди, а коли автобус приїхав і став трохи осторонь від нас - весь цей натовп побіг до цього ПАЗіка. Люди почали падати. Люди бігли по людях! Страшне було, як топтали один одного. Не можу цього пояснити, як воно, себе рятувати, а по людях бігти. І другий - дорога в самому евакуаційному потязі. А там хлопці були поліцейські і я кажу їм, у вас автомати, чергу в повітря і саджайте спочатку дітей і жінок. І так, вони вигнали всіх з автобусу і через водійські двері почали приймати дітей і мам. Так і заповнили його… А я й питаю, чи будуть ще? На що почула, що мабуть ще будуть два. Ми і відійшли, бо в тому натовпі знаходитися було просто жахливо. Потім приїхали дві машини поліції. Думала, ну хоч лад трошки наведуть. А автобуса нема і нема, я все запитую: “Ну коли?” Поліцейські запитали, чи ми з дітками, а наші вже ж подоросліші будуть. І тут чоловік каже: “За те, що ви так порядно поступили, я вас з вашими дітками посаджу”. І так ми і виїхали. Уявляєте, ось цей автобус з'їздив у Лисичанськ, висадив людей і більше до Сєвєродонецька автобуси ніякі не приїхали.

Тож дісталися ми Лисичанська і рушили до поїзду, а нас не пускають в жоден вагон! Все заповнено! Якісь розпорядники на пероні кажуть, що Сєвєродонецьк саджають у сьомий-восьмий вагони, але там не пробитися! Ми пробігли весь состав. Намагаємося в четвертий-п’ятий сісти, а там теж все повно. І тут розпочався обстріл по Лисичанську… І я кажу: “Хлопці, милі, ви що хочете, щоб я з Сєвєродонецька, з під обстріла привезла дітей і знову повезла їх туди? Я ж не доберуся! А вже на той момент на Рубіжне потяги не ходили, тільки через постійно обстрілювану Комишуваху. Дивом нам вдалося все ж сісти в той вагон. А ось як ми їхали - краще не згадувати… Ту жахливу 31 годину…

Потяг в безпеку

"Як ми їхали, то важко описати. Ми не ходили до туалету жодного разу! Вода скінчилася дуже швидко. Було дуже спекотно"

Юлія: У купе більше десяти осіб. В нашому було дванадять. Але якось зібралися дуже чуйні дівчата. Діти спали по черзі на поличках верхніх. Ми, навіть, потім ще до себе людей пускали.

Тетяна: Що саме страшне - до Харкова потушили все світло. Потрібно було вимкнути телефони. Правда, нам сказали, що в Харкові ми будемо буквально хвилини, думаю, планувалася дозаправка водою. Але були ми там майже годину. Люди, які сіли в Харкові, розповідали що з'явився наш потяг як фантом, ніхто його не очікував, не знали, що він взагалі буде. Казали, що за цей день тричі бігали в метро, а потім вирішили, що будуть сидіти на пероні, а там що буде, то буде. То харків’яни забили повністю весь проход у вагонах, от чому ніхто не ходив в туалет - ніяк було. Потім, вже після Києва, не знаємо навіть на якій станції, нам почали передавати воду у п'яти літрових бутлях, а води вже ні в кого не було, на три купе його давали один. І тут в пакетах почали передавати бутерброди, печиво, цукерки, картоплю варену “в мундирі”. Але вода… Вода, то було саме важливе.

Юлія: А тут така справа була, ще в Сєвєрі мене набрав знайомий військовий, питав як справи, але я різко відповіла, що все потім, бо заряд батареї потрібно було тримати, а після Харкова повідомила, що ми в потязі, їдемо до Ужгороду. Друг на це сказав, щоб ми вставали у Львові, що дасть телефон людей, які допоможуть, що вже на нас чекають.

Тетяна: А тут за дві години до Львова дзвонить мій чоловік і каже, що в цьому потязі їде і моя невістка, і двоє онуків. Ми не знали що вони евакуюються, я благала раніше їх виїжджати… То була така радість, що ми всі разом. Тож ми приїхали у Львів, а що далі? - а далі вокзал. Комендантська година. Дивимося якісь буси їздять. Волонтер пояснив, що то на ночівлю відвозять, запитав скільки нас а нас було троє дорослих та четверо дітей, сказав чекати. То діти пішли хоча б якусь їжу пошукати.

Львівщина

Юлія: Але ж як зустрічав Львів! Як все було організовано: і їжа, і гарячі напої. Хлопець той що розвозив людей- підприємець, десь винайняв машину і почав допомагати людям за свій кошт. Таким чином, згодом нас привезли волонтери до школи, ми там змогли переночувати, діти нарешті нормально поїли, бо не до того було…

Тетяна: Далі ми зідзвонилися з ще одними друзями, вони організували нам машину і відвезли під Трускавець майже, поселили у домі священика на території церкви. Що тут можна сказати: нас ледь не на руках носили! Настільки нами опікувалися, вся громада просила нас лишатися. Все несли нам щось: одяг, млині, пироги. А я шуткувала: “Ото вперше хоч волонтерських пиріжків поїм”, а то все сама була по іншу сторону… І тут на третю добу завила сирена… Сирена, якої ми, навіть, у Сєвєродонецьку не чули… Дуже воно морально пригнічувало і нас, і дітей… Тож прийняли рішення остаточно - їдемо за кордон. Але ми неймовірно вдячні всім людям, які подарували тепло і відчуття бодай якоїсь безпеки… Ніколи того не забудемо…

Зараз жінки з двома дітьми знаходяться в Польщі, адаптуються, працюють, донатять на ЗСУ і, звісно, мріють про перемогу, повернення на рідну Луганщину, в такий дорогий серцю Сєвєр…

“Вони забрали дім, забрали країну, забрали все… Але ми повернемося! Хоча повертатисяособливо ні до чого… Багато хто зі знайомих кажуть: “Не хочу повертатися, там були ці…” Але все одно, вперто хочемо приїхати, подивитися на залишки своєї квартири… От хочемо і все… Тепер ми вже знаємо, що вона згоріла до того, як до неї дісталися росіяни. Боже, а скільки книг залишилося вдома… А раптом якісь фотографії вціліли? Може не згоріли вишиванки чи прапори… Ми повернемося… Повернемося з повною перемогою!”

Джерело: Сєвєродонецьк онлайн - https://sd.ua/news/17522