Ольга Міхалєва – викладачка в культурно-мистецькій сфері, хормейстерка з понад сорокарічним стажем. Завідувачка навчально-методичного кабінету та голова циклової комісії «Хорове диригування та спів. Акторська майстерність» Сєвєродонецького фахового коледжу культури та мистецтв ім. Сергія Прокоф’єва. Вона також керує хором закладу й стоїть у джерел низки освітніх та мистецьких проєктів коледжу.

Цьогоріч пані Ольга отримала звання «Заслужений працівник культури України». На цю відзнаку вона реагує стримано й сприймає її досить скромно. Для неї це радше не про статус, а про довіру колег і вклад у спільну роботу, яка допомогла коледжу вистояти у складні часи.

Про життєвий та професійний шлях Ольги Міхалєвої, про виклики, з якими стикається переміщений сіверськодонецький заклад освіти, про щоденну працю педагогів та відповідальність студентів, а також те, як мистецтво повертає відчуття стійкості – читайте в її інтерв’ю для SD.UA.
 

 – Пані Ольго, у серпні Президент присвоїв вам почесне звання «Заслужений працівник культури України». Це було для вас несподіванкою? Що для вас означає ця відзнака?

 – На момент, коли отримала, це вже було очікувано. Бо подання було ще півтора року тому. Ініціювала його директорка нашого коледжу Марина Яворська, а колектив підтримав одноголосно.

Проте з огляду на характер мені певною мірою було ніяково. Адже я вважала та вважаю, що є люди, які заслуговують на визнання не менше за мене. Війна змусила нас покинути свої домівки, дорогий усім нам коледж і виїжджати в «нікуди». Заклад був переміщений до Коломиї. Частина наших колег залишилася на окупованій території. Хтось просто звільнився, адже працювати в онлайн-режимі не всі були готові, особливо викладачі поважного віку. Тому дуже невеликій кількості людей в коледжі довелося організовувати освітній процес, коригувати формат його роботи за всіма напрямками й пристосовуватися до нових умов.

А взагалі, ніколи не було в мене метою дожити до того, щоб отримати почесне звання. Ну, працювала собі й працювала. Я вважаю, нібито нічого особливого. Такі буденні справи, яких вимагає освітній процес і наша творча спеціальність з концертами, конкурсами.

Звичайно, багато чого зроблено. Моя основна посада в коледжі – завідувачка навчально-методичного кабінету, а вже потім я викладачка. Тому багато моєї роботи не на поверхні лежить, її не видно. Це методична робота з підготовкою документів, нормативних матеріалів для здійснення освітнього процесу, проведення різних конференцій, семінарів.

Мені часто кажуть, що рідко в якому закладі освіти такий обсяг роботи виконує одна людина, але не всі заклади працюють в таких вимушено складних умовах. Тому, роблю, що можу.

Вручення відзнаки, листопад 2025 року

 – Як давно ви вже працюєте у сфері культури?

 – Взагалі я почала працювати ще до того, як вступила до музичного училища. Після школи перший рік не вступала нікуди, працювала в бібліотеці там, де мешкала. Я родом з Донецької області й закінчила школу у передмісті Слов'янська. Робота в бібліотеці вже належить до сфери культури. Це був 1981 рік.

У 1982 році я вступила до музичного училища в Донецьку, а потім без паузи продовжила навчання у консерваторії. Під час навчання в училищі та консерваторії також працювала хормейстером і концертмейстером у різних хорах донецьких будинків культури.

Після завершення навчання почала працювати в Слов'янському педагогічному університеті на кафедрі музики, куди мене направили за розподілом. Там я відпрацювала 20 років. Ну а далі ми з сім’єю переїхали до Сіверськодонецька.

Отже, виходить, що в коледжі, у консерваторії та під час роботи в університеті я завжди була залучена в культурній сфері, і фактично мій стаж налічує понад 40 років.

За лаштунками концерту

 – Пам’ятаєте момент, коли почали захоплюватися музикою? Як відбувся цей конект між вами?

 – З самого дитинства воно відбулося, за замовчуванням. Хоч у моїй родині професійних музикантів не було, але батьки дуже гарно співали, мали чудові голоси, батько грав на мандоліні та балалайці. Ще у нас вдома була семиструнна гітара, на якій грала мама. Коли збиралися на вихідних у бабусі й дідуся, після вечері всі родичі співали за столом. Всі мали гарний слух і голос.

Ну, а професійно музикою я почала займатися пізніше, ніж зазвичай це роблять інші діти: лише у п’ятому класі загальноосвітньої школи я вступила до музичної школи й навчалася по класу фортепіано. Крім того, в загальноосвітній школі я завжди брала участь у концертах і співала.

Коли постало питання, куди вступати після школи, я довго не могла визначитися. Музикою займалася радше «для себе», це було задоволення від процесу, а не гонитва за результатом. Саме тому одразу після школи я нікуди не вступила, але згодом зрозуміла, що мене більше нічого настільки не цікавить.

Потім сама поїхала до Донецька, знайшла музичне училище й дізналася про підготовчі курси. Вже була достатньо дорослою, щоб вирішувати це самостійно.

Спершу планувала вступати на відділ фортепіано, але для цього треба було підготувати серйозну програму, яка вимагала великої підготовки. А на той час в мене була проблема, як і в багатьох музикантів. Мені складно було тримати естрадну форму. Я працювала, вчила твори, а коли виходила грати на академконцертах, дуже багато втрачала через хвилювання.

Через це у мене були вагання, чи не згаю я час даремно. І тут мені запропонували вступити на хорове диригування з можливістю перевестись пізніше, якщо не сподобається. Чесно кажучи, це було абсолютно не те, до чого я прагнула. У ті часи, за Радянського Союзу, по телевізору показували здебільшого хори з піснями на кшталт «Лєнін завжди живий…», «Лєнін завжди в тобі й в мені…», усе доволі монотонне й нудне. Тож, коли по телевізору транслювали виступ хору, я зазвичай просто вимикала його. Але на той час вирішила спробувати.

І вже коли вступила в музичне училище та прийшла на першу репетицію хору, ніколи не забуду, як була зачарована хоровою магією: від звучання акордів, створюваних голосами учасників хору, просто покрилася мурахами. Відтоді жодного разу не пошкодувала, що обрала цю професію.

Велику роль у моєму становленні як музиканта-хормейстера відіграли мої викладачі – Анна Павлівна Деллалова (випускниця Київської консерваторії, класу Григорія Гурійовича Верьовки) та Еммануїл Григорович Білявський (випускник Одеської консерваторії, студент і послідовник відомого хормейстера Костянтина Костянтиновича Пігрова, одного з титанів хорового мистецтва, професора Одеської консерваторії). Завдяки такому наставництву в музичному училищі я отримала серйозну фахову підготовку, а далі все розвивалося природним шляхом.

Хоровий виступ

 – Ви згадали репертуар хорів, який вам не подобався. Коли ви вже почали працювати за фахом, було прагнення щось змінити в цьому плані?

 – Дійсно, я застала ще той період, коли доводилося співати репертуар, присвячений дню народження Леніна чи річниці Жовтневої революції. Тоді об’єднували хор училища, консерваторії, оперного театру й виконували такі програми на площах.

Але в навчальній програмі таких творів не було: ми працювали з академічним репертуаром, класичною музикою закордонних і вітчизняних авторів, з творами, які мали вагоме мистецьке й виховне значення для хормейстерів. Тому особистого прагнення щось змінювати не виникало.

Пізніше, коли я вже навчалася в консерваторії, мала важливий досвід, який дуже вплинув на моє професійне становлення. Мій викладач Еммануїл Білявський керував народною хоровою капелою шахти «Кіровська» – колективом з великою історією. Він запросив мене тимчасово замінити хормейстериню капели, яка пішла у декретну відпустку, і півтора року я працювала в цьому колективі.

Це була окрема школа. Одна справа – навчатися за програмою в училищі чи консерваторії, а інша – працювати з хором і втілювати ті отримані професійні навички на практиці. Колектив був аматорським, учасниками були шахтарі. На репетиції тенори й баси зазвичай приходили одразу після робочої зміни (забою), йшли не додому відпочивати, а приходили на репетицію, саме так вони активно відпочивали, бо були залюблені в хоровий спів. Для хормейстера працювати з таким вмотивованим колективом – суцільне задоволення. Лише одна-дві людини володіли нотною грамотою, всі інші – чиста самодіяльність, але настільки навчена, що могла виконувати складний репертуар.

Тож, повернімося до запитання «чи хотілося щось змінити». Ні, не пам’ятаю, щоби хотілося. Репертуар обирав керівник – мій викладач, авторитет для мене абсолютний. Всі твори, які він обирав для капели – були цікавими та відповідали рівню хору. Мені й на думку не спадало щось змінювати або перебудовувати.

Ми разом з керівником капели добиралися з центру на околицю міста до місця репетицій двома трамваями – дорога туди й назад була для мене окремим «мініуніверситетом»: ми постійно говорили про музику, про методи роботи хормейстера, про всебічні нюанси професії.

Взагалі у моєму житті якось так складалося, що і люди, і колективи, з якими я працювала, були настільки професійними й вмотивованими, що не виникало потреби щось ламати чи вигадувати заново.

День музики, 2021 рік

 – Ви вже трішки розповіли, коли й чому опинилися у Сіверськодонецьку. А як ви потрапили на роботу до тоді ще музичного училища? Як вас прийняв колектив?

 – Звісно, пригадую. Коли ми переїхали в Сіверськодонецьк, у музичному училищі на той момент не було вільних місць. Першою моєю роботою в місті стало ПТУ №1, де я очолила вокальний гурток. Ми працювали разом з Вікторією Олегівною Куценко – доволі відомою, креативною фахівчинею у сфері культурно-мистецького виховання молоді. Вдвох готували міні-хор, чи радше розширений хоровий ансамбль до міських заходів та конкурсів.

Завдяки цій роботі мене помітили. Місто невелике, тож новини розходилися швидко. Паралельно я підтримувала зв’язок з музичним училищем: відвідувала випускні іспити, концерти, спілкувалася з деякими колегами. Саме тому, коли у 2005 році з’явилася можливість, мене запросили на роботу як сумісницю.

На той час я ще залишалась штатним викладачем Слов’янського педуніверситету – працювала зі студентами-заочниками, їздила до Слов’янська два-три рази на рік на сесії. В училищі ж мала невелике навантаження – дисципліну «Хорознавство та методика роботи з хором», концертмейстерство в студентському хорі. Потроху я ввійшла в колектив, а з 2010 року мене прийняли до штату. Тоді я остаточно звільнилася зі Слов’янська, адже постійні виїзди були важкими для родини.

У колективі мене прийняли дуже добре. Як кажуть колеги, на перший погляд, я здавалася доволі скромною і трохи нерішучою, але завжди вміла відстояти власну думку. Я намагалася бути делікатною, бо, як кажуть, «у чужий монастир зі своїми правилами не ходять».

Знаєте, спільна мистецька робота завжди об’єднує. Коли готуєш концерт, усі особисті амбіції відходять на десятий план – важливим завжди був якісний творчий результат, утримання професійного рівня мистецьких продуктів, які ми пропонували відвідувачам наших концертних заходів. Важливим було і є зараз підтримка бренду коледжу, його традицій. У таких процесах будь-які непорозуміння просто губляться.

А колектив справді підтримував мене. На самому початку особливо багато для мене зробила Наталія Вадимівна Піндас – завідувачка навчального-методичного кабінету коледжу, колишня заступниця директора, викладачка української музичної літератури та музично-теоретичних дисциплін. Вона однією з перших побачила в мені потенціал і багато допомагала. Я сподіваюсь, зараз вона в доброму здоров’ї. На жаль, зв’язку з нею немає – вона залишилася в Сіверськодонецьку.

Після 2014 року наш колектив став ще згуртованішим, а після початку повномасштабної війни – просто нерозривним. Особлива подяка та низький уклін нашій директорці Марині Владиславівні. Вона змогла вивезти важливі документи та зуміла організувати продовження освітнього процесу в дистанційному форматі. Ми не припиняли випускати студентів навіть у найважчий період. Лише у 2022 році нам не вдалося здійснити вступну кампанію через відмову в регіональному замовленні, тому зараз у нас відсутній четвертий курс.

Попри все, ми пристосувалися до нових реалій. Працюємо, беремо участь у конкурсах, організовуємо семінари та конференції, створюємо мистецькі проєкти. Робимо все можливе й навіть іноді неможливе.

 Жіночий склад хору коледжу на святкуванні Дня державного прапора України, 2021 рік

 – До речі, про бренд закладу. Яким було місце коледжу у культурному середовищі міста до окупації, на вашу думку?

 – Ой, тоді все справді трималося на високому рівні. І фінансово коледж почали підтримувати, і ми встигли оновити концертну залу, аудиторії, придбати інструменти. Атмосфера була робоча й водночас творча та стабільна, як нам тоді здавалось….

Коледж завжди був культурним осередком, маленькою філармонією. Проводили концерти, літературно-музичні програми, різні проєкти для всього регіону. На вечірні заходи приїжджали з Лисичанська, Рубіжного та інших міст. Часто доводилося повторювати концерт двічі, бо зал – а це 500 місць – просто не вміщував усіх охочих. Пам’ятаю світлини, де студенти сидять на сходинках, бо вільних місць немає. Люди чекали цих подій. Часто зверталися організації, установи міста з проханням організувати й провести концерти до професійних свят.

Звичайно, після 2014 року було непросто: ми втратили більшу частину абітурієнтів, бо значна територія відійшла під окупацію. Це був такий перший шок. Ми оговтувалися якийсь час. Набори вступників критично зменшилися.

Але саме тоді ми відчули, наскільки людям потрібен живий обмін досвідом. Тоді, восени 2014, ми довго вагалися, чи проводити щорічний семінар-практикум для викладачів мистецьких шкіл, якому вже майже 50 років. Вирішили не перервати ланцюжок і все ж таки провели. І знаєте що? Він виявився чи не наймасовішим за весь час. Для людей це був як ковток свіжого повітря у жахливому стані невизначеності та постійної тривоги.

Вже після 2022 року почався інший етап. Війна забрала коледж, точніше, його будівлю, наші домівки. Багато студентів роз’їхались або залишилися в окупації – дуже талановита молодь, яку ми втратили.

Проте ситуація, у якій коледж зараз опинився, дала більше можливостей для знайомства з новою мистецькою спільнотою. Наші заходи тепер охоплюють не область, а всю Україну. От цього року, 1 листопада, на наш семінар, про який я говорила вже, долучилося майже 200 учасників з 17 областей.

Директорка Марина Владиславівна Яворська з методисткою Наталею Федорівною Пасічник відновили діяльність фортепіанного дуету та в межах проєкту «Музика незламних» здійснили цілу низку концертів у різних областях країни. І це теж спрацювало, завдяки такому формату про нас, про наш коледж дізнаються та доєднуються до участі в наших заходах.

Але знаєте, пам’ять та місце сили все одно залишилося там, у Сіверськодонецьку. Ти подумки часто повертаєшся туди. Згадуєш, як все було класно, відпрацьовано. А скільки там залишилося матеріальної бази! Нотний фонд, який збирався роками кожним викладачем, втрачений.
Проте працюємо все одно. Життя продовжується.

Коледж у 2022 році повністю, здається, зсередини вигорів, тільки каркас залишився?
Ні. Там вигоріла тільки стара будівля, де була адміністрація, архів тощо. А за фонтаном, якщо ви пам'ятаєте, – концертна зала й коридори з класами, де ми займалися. Там все залишилося цілим.

Але все одно, як нам зараз розповідають, луганчани переробляють все під себе. Ну, мабуть, буде не музичний заклад, тому що всі інструменти начебто звідти вивезли до Луганська. Але, можливо, якийсь мистецький. Достеменно невідомо що. Але від цього не менше болить.

Ведення концерту

 – У 2019-му, здається, у коледжі вперше пройшов хоровий фестиваль «Східний камертон». Ви ж до цього, напевно, причетні? Його не вдалося продовжити?

 – Так, ми з Мариною Владиславівною Яворською писали цей проєкт. Він здійснювався за сприяння Українського культурного фонду.

Це окрема тема, дуже складно було фінансово. Але так, це було важливою подією для нашого коледжу, для міста та взагалі для мистецької спільноти Луганщини. До нас тоді приїхали два серйозні колективи з Галичини й Буковини, це велика кількість учасників, яких потрібно було розмістити й організувати для них усі умови.

Планувалося проводити фестиваль раз на два роки. У 2021-му виникли організаційні труднощі. Ми відмовилися від осінньої дати, бо колективи лише починають роботу після літньої перерви, і мати готову програму було складно. Перенесли на весну 2022-го. А весною вже не сталося. І взагалі вже нічого не сталося...

З колегами на фестивалі «Східний камертон»

 – А були якісь ще плани, які завадила реалізувати війна?

 – Так, плани були. 2019-й узагалі вийшов таким, знаєте, кучерявим на події – особливо з вокально-хорового напрямку, до якого я причетна.

У березні ми разом з філармонією робили спільний проєкт до 205-ї річниці народження Тараса Шевченка – прем’єрну концертну постановку опери «Назар Стодоля». А влітку долучилися до міжнародного проєкту «Музика і діалог», де я працювала хормейстером цього проєкту. Ми виступали з симфонічним оркестром, склад якого був міжнародним. Виконували Моцарта, Монтеверді та здійснили прем’єрну постановку хорового концерту Максима Березовського, ноти якого були віднайдені в архівах музикознавицею зі Львова Ольгою Шуміліною. Мені випала висока честь підготувати цей твір з камерним хором проєкту й виконувати його в чотирьох містах Луганщини.

Проєкт «Музика і діалог» тоді, у 2019 році, проводився вже втретє. Його ініціювала некомерційне об’єднання VladOpera з Німеччини на чолі з Петером Шварцем. Музичним директором проєкту був білорусько-німецький диригент Віталій Алєксєйонок. Ідея полягала в тому, щоб об’єднати музикантів з різних регіонів України й, зокрема, з окупованої території, а також молодих музикантів з різних країн Європи.

Продовження планували на 2020 рік, але пандемія все зірвала. Перенесли на 2021-й, але знову завадили пандемічні обмеження, тому був запроваджений онлайн формат. Проєкт був дуже серйозний і для студентів коледжу, яких ми долучали, безцінна практика: співати таку чудову музику, з такими диригентами й музичними режисерами. Це було по-справжньому круто. Були плани на поїздки з цією програмою та тим же складом виконавців на фестиваль у Львові, а потім – до Німеччини. Дуже шкода, що все так і не відбулося. І це ще одна історія, яку війна обірвала.

Хормейстер концертної постановки опери «Назар Стодоля»

 – Початок бойових дій у Сіверськодонецьку й взагалі 2022 рік для вас особисто як минули?

 – Було складно й дуже страшно. Майже місяць ми з чоловіком та іншими мешканцями нашого під’їзду прожили у підвальних приміщеннях будинку. Змогли виїхати 21 березня, й тоді це вже було особливо небезпечно.

У перший день я весь час була на телефоні: переписувалася зі студентами з хору, бо того дня мала бути репетиція. І весь цей жахливий період ми зі студентами були на зв’язку. Напередодні початку воєнних дій вже була якась тривога й директор коледжу Марина Владиславівна попросила студентів виїхати з гуртожитку і перебратися максимально ближче до дому, до рідних.
З 2020 року ми здебільшого працювали дистанційно, тому, цей досвід допоміг нам швидше зорганізуватися. Я постійно уточнювала у студентів, де вони, чи все з ними гаразд, просила писати, якщо з’явиться зв'язок.

Спочатку все було підпорядковане цьому організаційному процесу. Я думаю, що всі викладачі у той час собі не належали більшою мірою. Треба було якось коригувати цей момент, тому що в тебе під опікою багато молоді.

Першу добу ми були вдома, на десятому поверсі. Було гучно й лячно, але залишалися у квартирі. А більшість сусідів уже облаштувалися в підвалі: принесли матраци, каганці. За день і ми спустилися туди. У підвалі перебувало понад 40 людей – до декого приїхали родичі з районів, де почалися обстріли.

Але тоді ще жила ота надія, що це скоро закінчиться. Навіть 8 березня наші чоловіки організували маленьке свято: зранку десь знайшли, купили тюльпани й подарували кожній по квіточці. Було зворушливо. Але з кожним днем цей оптимізм танув.

Почали закінчуватися продукти. У магазини виходити було небезпечно: деякі люди просто не поверталися через обстріли. Ми ділили між собою хліб. Дехто з мешканок спускав свої чудо-печі й пекли хліб самі, ділилися з тими, у кого нічого не залишалося. Так і виживали.

Поступово почали усвідомлювати, що треба рятуватись. Нас вивозила машина, як з’ясувалося потім, з Костянтинівки. По дорозі ми забрали ще двох людей з Шосе будівельників. Там було так страшно, що я сказала чоловікові: «Давай назад у підвал, я цього не витримаю». Він побіг з водієм допомагати жінці, яка не могла ходити, зійти з четвертого поверху, щоб посадити в машину. А я чекала в автівці під звуки обстрілів.

Та все ж нам вдалося виїхати. Це важко згадувати ….

Камерний хор міжнародного проєкту «Музика і діалог»

 – Куди виїхала ваша родина, де ви зараз?

 – Ми виїхали в Олександрію Кіровоградської області й зараз досі знаходимося тут.

 – А навчання відбувається повністю онлайн?

 – Так, навчання в онлайн-форматі. Викладачі знаходяться в різних містах, хто куди зміг виїхати. Так поки й продовжуємо працювати.

 – Сам процес накатаний за ці роки?

 – Так. Головне, щоб був інтернет-зв’язок, бо все на ньому зав’язано. Насправді дистанційна робота – дуже складний процес, бо ти весь час, фактично 24 години на добу, маєш бути на зв’язку. І студенти можуть телефонувати й щось уточнювати після дев’ятої вечора, і близько одинадцятої.
Дуже багато додаткової роботи. Коли ми працювали наживо в коледжі, то відпрацьовували заняття, давали завдання й урок закінчився, і далі займалися іншими справами за графіком, розкладом.

Тепер такого немає, все відбувається наскрізно. Урок закінчився, але він насправді не закінчився. Треба записати взірцевий варіант самостійної роботи (приклад), як його має виконати студент. Надіслати, додавши методичні рекомендації, відео, аудіо. Оскільки робота на відстані не всім дається легко і не всі однаково її сприймають.

  –Тобто методики, підходи до роботи у цих умовах значно змінилися?

 – Змінилися, так. І зараз це осучаснення освітнього процесу дуже на часі. Більшою мірою воно, звичайно, продиктоване війною.

Ну і, крім того, самі інновації з часом змінюються. З’являються нові програми, можливості – і все це варто застосовувати. Навіть не те що варто, а це вже є, так би мовити, виробничою необхідністю: гейміфікація, використання різних застосунків тощо. Це великою мірою полегшує дистанційну роботу. Ігрові прийоми в навчанні пожвавлюють процес. Ми маємо враховувати не тільки навчальний контекст, а й виховний.

Такі інноваційні підходи в навчанні добре працюють не лише зі студентами. У нашому коледжі є й студія педагогічної практики, де займаються діти років з п’яти-шести. Для них ці речі взагалі дуже класно «заходять» – матеріал краще запам’ятовується, є більша зацікавленість.

Хоча тут важливо не перевантажувати процес ігровими фішками, щоб не загубити академічну спрямованість навчання. Бо такі «розваги» іноді можуть бути недоречними. Але, з усім тим, багато чого з цього інноваційного дійсно допомагає – і ми, звичайно, це запроваджуємо.

Дистанційний формат роботи

 – А у дітей ставлення до навчання, рівень відповідальності за ці воєнні роки змінилися?

 – Так, змінилося. Але після повномасштабного вторгнення я більше бачу інше: якщо дитина справді вмотивована, для неї немає різниці, офлайн вона навчається чи онлайн. Якщо бажає дізнатися більше, то працює відповідально, попри складнощі, вона бере участь і в концертах, і в конкурсах, здобуває призові місця. Формат навчання тут мало, що змінює.

А є діти, які вступили без належної базової музичної підготовки й не готові до складного процесу становлення музиканта. Не секрет, що зараз складно набрати абітурієнтів. Тому іноді вступають ті, хто не до кінця розуміє сам формат навчання. А праця музиканта – це дуже тяжко.

Особливо це відчувається на першому курсі. Треба відпрацювати й загальноосвітні предмети – математика, хімія та увесь цей набір профільної середньої школи, – і паралельно велику кількість професійно-практичних дисциплін. Фактично весь день розписаний з ранку до вечора. Є перерви, але загалом дуже щільний графік. І це насправді не для всіх. Не кожна дитина, яка попередньо не загартована, не дисциплінована заняттями в музичній школі, може витримати.

Щороку в кінці першого семестру ми проводимо педраду щодо адаптації першокурсників. Перед тим – опитування, виховні та культурно-мистецькі заходи, щоб заохотити. І щороку в перші місяці бачимо, що деякі діти не розуміють, куди потрапили.

Хтось адаптується, а хтось «злітає», бо не витримує. Це вже людський фактор: десь лінь, десь умови не дозволяють. Хтось не може повноцінно займатися, бо за стінкою гримають: «Шановні, дайте спокій», хтось живе в гуртожитку. Комусь батьки створюють всі умови, а в інших – не вистачає розуміння чи фінансових можливостей (це теж іноді трапляється).

Є ще такий момент: під час вступу абітурієнтів ми моніторимо, чи всі вони мають музичні інструменти й знаходимо можливість забезпечити необхідним інструментарієм. Щодо цього, ми завдячуємо нашим випускникам, які на своїх концертах збирали кошти для того, щоби ми могли повноцінно здійснювати освітній процес в умовах переміщеного закладу.

Ми закупили інструменти й для викладачів, й для студентів, а також ноутбуки й планшети. Якщо є потреба, зв’язуємось з керівництвом мистецьких шкіл в містах, де мешкають студенти й просимо надати їм можливість приходити й займатися на інструментах у класах. Тобто, це багатовекторний процес організації навчання.

Зі студентками

 – А студенти, в основному, луганчани?

 – Переважно так. Але цьогоріч, мабуть, 50 на 50, вступили до нас студенти й з інших регіонів. І здебільшого завдяки тому, як я вже сказала раніше, що ми даємо концерти та проводимо семінари на всеукраїнську аудиторію, тому розширили географію в співпраці з колегами з інших областей. Це і Чернівці, і Київ. І ще завдяки тому, що ми поки тримаємо формат дистанційної роботи.

 – Куди далі йдуть ваші випускники? Багато з них продовжують навчання та роботу за фахом?

До повномасштабної війни майже всі наші студенти продовжували навчання за фахом – приблизно 94% вступали до консерваторій та мистецьких університетів.

У 2022 році наші вокалісти вступили до Варшавської вищої школи мистецтв. Є випускниця, яка продовжує навчання у Чехії. Моя студентка Ліза Хадаковська, яка випустилася в пандемічному 2020 році, цього року вступила до вищої школи з академічного вокалу у Швейцарії. Минулого року моя студентка вступила в Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова у Києві. Насправді багато випускників, якими ми пишаємось.

Ми підтримуємо зв’язок з випускниками – проводимо творчі зустрічі. От саме на останній такій зустрічі наші випускники, які залишилися у професії та знаходяться у Польщі, Німеччині чи Швейцарії, ділилися досвідом.

Випускники

 – І що розповідають, як їм база коледжу допомагає?

 – Так, ось саме це і звучало. Дуже приємно, що школа Сєвєродонецького фахового коледжу вважається дуже потужною базою за кордоном. Цих компетенцій, які студенти набувають, з головою вистачає для того, щоб продовжувати далі професійну діяльність і, зокрема, в європейських країнах.

Звісно, що не всі можуть це втілити в силу своїх soft skills, скажімо так. Це ж треба з кимось прокомунікувати, пересилити свою невпевненість, розв'язати організаційні питання, а потім уже пропонувати те, що ти вмієш робити.

Що взагалі чутно про майбутнє таких переміщених закладів освіти, як ваш? Не тиснуть щодо переходу на офлайн?

Поки що жодних ультиматумів для закладів фахової передвищої освіти нам не ставлять. Будемо сподіватися на краще.

Хотілося б звернути увагу на роль музики в цьому контексті. Всі наші життєві складнощі й виклики ми долали саме завдяки їй. Після переміщення кожен поїхав фактично «в нікуди», рятуючись від війни. А відновлювалися ми завдяки сфері нашої мистецької діяльності. Мистецтво – музика, образотворче мистецтво, хореографія – має величезну терапевтичну силу відновлення.

Так було і під час пандемії: ми слухали музику онлайн, відвідували музеї й театри онлайн і заповнювали ту духовну й психологічну порожнечу, яка була спричинена тими тривожними обставинами. Ми знаходили в цьому подальше натхнення, те, що дає відновити емоційний і навіть фізичний ресурс.

Тому дуже хочеться, щоби в керівництві державних інституцій були люди, які розуміють місію мистецтва. Щоб ми мали можливість далі відновлювати й розвивати українську культуру та цінували найголовніше – наших людей, безцінні кадри професіоналів.

Коляда-2020

 – В останні роки помітний запит майже у всіх сферах на український контент та розвиток української ідентичності. Як це має відображення в музичній освіті? І чи зацікавлені в цьому студенти?

 – Музика – це те мистецтво, завдяки якому можна висловити те, що не завжди можна висловити словами. Звісно, у нас в коледжі багато приділяється уваги патріотичному вихованню.
Раніше, мабуть, ми не так глибоко усвідомлювали важливість питання національної ідентичності. Не замислювалися, тому що все було типу добре. Зараз, з початком повномасштабного вторгнення, це просто нагальна потреба. І вся робота з цього напряму проводиться щиро, природно, не на показ.

У нас в коледжі існує клуб «Відродження», який чи не щотижнево проводить національно-патріотичні заходи. Не завжди загальноучилищні, а з певною групою студентів. Скажімо, дисципліни «українська мова», «українська література», «історія України». По програмі якась тема збігається з визначною датою – обов'язково буде захід.

Проте часто свої заходи ми виносимо й на обласний рівень. Ось був тиждень української писемності та мови. Окрім того, що ми, як і всі, писали Всеукраїнський радіодиктант національної єдності, був дуже цікавий проєкт по творчості Квітки Цісик.

Ошатно у нас проводиться тиждень Шевченківський. Разом зі студентами спеціальності «сценічне мистецтво» ми готуємо літературно-музичні композиції, з хором щорічно записуємо віртуальні проєкти з творами на вірші Тараса Шевченка. Взагалі, дослідження творчої спадщини Шевченка є невичерпною. Щоразу ми зі студентами відкриваємо якісь нові грані творчої постаті національного генія.

Невдовзі будемо відзначати День Збройних сил України, тож, на 5 грудня заплановано проведення обласного патріотично-виховного заходу для студентства Луганської області. Наш заклад є динамічним освітнім осередком (локацією) «Університет музичної культури», робота якого започаткована задовго до війни за сприяння Ради директорів закладів фахової передвищої освіти Луганської області й керівництва та Студентської ради нашого коледжу.

У 2023 році ми зі зведеним жіночим хором коледжу створили проєкт «Молитва за Україну», а також у виконанні зведеного естрадного хору – «Гімн України». Також щорічно, з 2022 року я як керівник хору коледжу і Юлія Борисівна Бражнікова як керівниця естрадного ансамблю «Глоріус» записуємо колядки до різдвяно-новорічних свят.

І от тут відповім щодо зацікавленості. Наскільки є потреба саме в україномовному репертуарі. Минулого року я запропонувала студентам: «Друзі, ми щорічно обираємо до вивчення наші українські колядки. Щоб урізноманітнити репертуар, можливо, заспіваймо щось західноєвропейське? Якусь англомовну новорічну пісню». Але всі обрали лемківську. Я була приємно здивована. Бо, як виявилося, ми принаймні з тими студентами, з якими я працюю, на одній хвилі.

До речі, у межах своєї професійної діяльності я досліджую невичерпну та неймовірно цікаву тему щодо орфоепії української мови. Ми працюємо у вокально-хоровій музиці зі словом. І дуже «ріже вухо», коли, не тільки студенти, а й відомі співаки виконують українську музику, але вимова в них не українська. Тому, на всіх своїх дисциплінах з вокально-хорових дисциплін я пропагую чисту українську вимову, хоча й сама продовжую навчатися: відвідую семінари, проходжу курси підвищення кваліфікації з удосконалення української мови.

Молитва за Україну "Боже Великий, Єдиний" у виконанні зведеного жіночого хору студентів і викладачів Сєвєродонецького фахового коледжу культури і мистецтв ім. Прокоф'єва

 – Результати є вже?

 – Результати є, звичайно. Я спостерігаю, як студенти застосовують відпрацьовані мовні патерни в нових вокальних і хорових творах. Без нагадувань і зауважень дотримуються правильної вимови в нашій надзвичайно ошатній мові. Знаєте, головне, щоб ми всі розуміли, наскільки це важливо і що це не другорядне. І самі усвідомлювали, і вчили студентів своїх. А вони потім своїх учнів будуть так вчити.

Я думаю, що все у нас буде добре, всі ми будемо усвідомлювати важливість нашої національної ідентичності. І це не тільки про мову.

Зараз публікується багато наукових досліджень, які підтверджують, наскільки наша культура, і музична зокрема, багата, самодостатня, ми маємо справжній національний культурний скарб, багатющі культурно-мистецькі традиції. А наша місія – продовжувати традиції та примножувати культурні національні надбання.

Проведення фахових лекцій-тренінгів

 – Ви думали над тим, чи хотіли б зараз повернутися у Сіверськодонецьк? І якою б була там ваша робота, якщо повернення стане можливим?

 – Болюче питання. Якщо чесно, ті емоції, той оголений нерв, який досі у мені є як реакція на все, що відбулося, не дозволяє мені хотіти туди повернутися... Це погана емоція – ненависть. Ненависть до всього й усіх, хто створив це жахливе становище. Вона продовжує сидіти десь глибоко й не дає мені навіть, якщо чесно, подумати, що буде вороття в Сіверськодонецьк. Для мене там все, знаєте, таке осквернене. Тому я не знаю, чи буде за нашого життя можливість повернутися.

Але припустимо, що окупація завтра закінчиться. Мені особисто нікуди повертатися, моє житло там зруйноване. Але якщо буде наказ повертатися, щоб відновлювати культурну діяльність у Сіверськодонецьку, на Луганщині, то, звісно, будемо повертатися і робити все від нас залежне.

Марина Тесленко