Від Сєвєродонецька до Ужгорода: історія Максима - хлопця, що пережив пекло війни та окупацію

]]>Varosh: До повномасштабного російського вторгнення Максим разом із мамою та молодшим братом жив в Ужгороді – на Закарпаття вони переїхали у 2016 році із Сєвєродонецька, тоді ще цілого та мирного міста. Батьки хлопчика розлучились, коли йому було 9 років, однак контакт з батьком, що залишився на Луганщині, не зникав. Саме туди у лютому 2022 року Максим поїхав, аби відсвяткувати день народження батька, саме там він зустрів 24 лютого, і саме там був вимушений провести майже рік за півтори тисячі кілометрів від матері.]]>

Журналісти Varosh зустрілися з родиною Максима та самим хлопцем у центрі Ужгорода, коли вони прогулювалися вулицею Корзо із новим членом родини – лабрадором Мартіном, якого хлопцю подарували на День народження. Підліток розповів, як пережив окупацію, налаштовував стосунки з проросійськими родичами та, врешті, зміг виїхати. 

“24 лютого ми не прокинулись від вибухів. Насправді тоді в нашому районі було досить тихо. Про те, що почалось вторгнення, я дізнався від мами, яка мене й розбудила дзвінком. Вона казала, що треба їхати на захід, поки ще є можливість, але батько відмовився, він був впевнений, що скоро все закінчиться і все буде нормально”, – розповідає підліток.

Максим визнає – до повномасштабного вторгнення вони з батьком ніколи не обговорювали політику, ця тема проходила повз, тому про проросійські погляди старшого члена родини хлопець нічого не знав.

“А потім там почалось пекло. Нам доводилось сидіти в бомбосховищі в школі неподалік нас, бо місто було під обстрілами. Батько не хотів їхати, я не міг поїхати без нього. У нас не було світла, води, продукти давали в гуманітарній допомозі, але готувати це все доводилось на вогнищі біля підвалу. Декілька раз прилітало й біля школи. Я тоді вперше побачив, як помирає людина. Поранили якогось дідуся, він був весь в крові, і його просто не встигли врятувати. Його похоронили прямо там, біля школи на майданчику”.

Мама Максим згадує ті перші місяці вторгнення зі сльозами на очах. Зізнається: в Ужгороді вона почувала себе безпечно, хоч і переймалась за молодшого сина, але в той момент її серце було на сході.

“Я вже думала їхати туди через росію, забирати сина звідти, але нікуди було подіти Стаса, молодшого. У мене просто все розірвалось, розумієте? Страшно за Максима там, страшно за малого тут, постійний потік новин, я розгубилась абсолютно. А потім у них просто зник зв’язок. І тоді я ледь не посивіла”.

В Сєвєродонецьку Максим та батько були вимушені провести понад три місяці – до того часу, коли місто опинилось в повній окупації. Після цього їм все ж вдалось евакуюватись, втім не на підконтрольну Україні територію, а в Старобільськ – містечко на півночі Луганської області, що вже було захоплене росіянами. Там хлопець вперше за кілька місяців мав змогу поговорити з матір’ю – весь цей час Олена думала, що з ним або з колишнім чоловіком щось трапилось. 

“Коли Максим подзвонив зі Старобільська, я вирішила, що точно поїду туди та заберу його. Але мій чоловік військовий, він посадив мене і запитав: Олено, ти розумієш, що якщо ти туди поїдеш і росіяни зрозуміють, що ти жінка солдата ЗСУ, вони тебе не випустять? Це стало ще одним каменем, який мене віддалив від мого сина”.

Про час, проведений в окупації, Максим згадує неохоче – каже, що бачив, як місцеве населення намагалось вести спротив проти окупації, проте росіян було занадто багато. Військові зайняли все місто, всі вільні будинки. Гуляти містом йому було страшно, а знайти друзів не вдавалось – діти погано йшли на контакт з незнайомими їм людьми через острах. Тому весь час підліток проводив з рідними батька, що прихистили їх.

Старобільськ. Місцеві на початку окупації зірвали прапор терористів та спалили його на площі

“Вони проросійські. Зараз я можу сказати, що я їх зневажаю”, – впевнено заявляє хлопець, – “Але тоді, там, я мусив удавати, що не цікавлюся політикою, війною, що я просто дитина і у мене немає ніякої позиції. Вони питали про вітчима, намагались розпитувати про життя в Ужгороді, ставили такі питання, типу, а вас там “бандерівці” не ображали в школі? Я просто казав, що все було нормально. Але понад усе я хотів повернутись сюди”.

Олені пощастило – її мати, що теж лишалася на Луганщині, але в сусідньому від Старобільська селищі – Біловодську, змогла зв’язатись з онуком. Старенька пообіцяла, що вивезе Максима, однак батько хлопця навідріз відмовлявся віддавати його бабусі.

“Перший раз, коли вона приїхала, вони сварились. Бо бабуся сказала, що вона хоче виїхати і відвезти мене додому, до мами. Але він був категорично проти”, – згадує підліток. 

Протягом кількох місяців Олена намагалася продумати план вивезення сина з окупації. Врешті-решт, вже восени, коли Максим став 16-річним парубком та міг самостійно перетинати кордони, він все ж зміг відпроситися у батька та поїхати до бабусі під приводом гостювань. Домовившись завчасно, вона вже чекала його з речами – саме в той день вони й вирушили до російського кордону. 

“Нам пощастило, вони побачили, що бабуся старенька, не стали її сильно допитувати. Мені ставили питання про те, чию сторону на війні я підтримую, хто стріляв по Сєвєродонецьку, чому ми їдемо, але я відповідав нейтрально на все, тому нас просто пропустили”, – розповідає хлопець. 

російсько-латвійський кордон

Олена чекала сина та матір на кордоні з Латвією, однак в останній момент старенька вирішила повертатись додому – вона відчувала слабкість через вік і весь час не була певна, що готова їхати так далеко від дому. На жаль, взимку 2022-го року бабуся померла. 

Максим зустрівся з матір’ю, і, як згадують обоє, хвилин п’ять вони не могли припинити плакати й обійматись. Навіть латвійські прикордонники, розчулені такою зустріччю, не попросили їх піти трохи далі від пропускного пункту. Врешті, їх чекала машина, тому довелось переміститись туди. Вже через два дні Максим побачив брата, вітчима та подарунок, який йому приготували рідні – песик породи лабрадор, про якого хлопець так давно мріяв.

“Він повернувся інший. У лютому 2022 року я відправила в Сєвєродонецьк ще дитину, він був, як будь-який підліток, шибеник, активний, не завжди слухався, сперечався. А на латвійському кордоні я зустріла вже дорослого хлопця. І головне, що змінилось – очі. Я розумію, що окупація так на нього вплинула, всі ці обстріли, сварки. Але зараз, на щастя, все добре”, – розповідає Олена з посмішкою на обличчі, пригортаючи сина до себе. 

Максим та його мама

“Я трохи відстав у навчанні, тому довелося наздоганяти все у пришвидшеному темпі, але все вдалось. Зараз я в 11 класі, наступного року планую вступати у військову академію. Я ніколи не хотів бути військовим, але всі ті події чітко вказали мені, що я маю ним стати. Принаймні для того, щоб звільнити селище бабусі та побувати на її могилі. Вона дуже допомогла мені виїхати, тому я відчуваю, що я вимушений приїхати туди та подякувати їй”.

Фото надані співрозмовниками

Катерина Коваленко 

Джерело: Varosh - ]]>https://varosh.com.ua/vijna/vid-syevyerodoneczka-do-uzhgoroda-istoriya-m...]]>