Як сєвєродончанка Аліна Нескреба осучаснила українські народні казки

]]>Аліна Нескреба — звукорежисерка та саунд-дизайнерка з Сєвєродонецька. А ще - мама, яка мала тікати з сином від війни на Луганщині. Під час евакуації потягом, сидячи у переповненому купе, вона розповідала синові казки, інтерпретуючи їх під сучасного чотирирічку. Так в її голові народився проєкт під назвою “Сучасні українські аудіоказки”. Нещодавно Аліна виграла грант і змогла втілити ідею у життя. ]]>

]]>ТРИБУН]]>]]> дізнався, як починається магія переробки казок від інтерпретації та озвучування й до малювання обкладинки та коментарів від головного критика - сина. ]]>

Аліна під час роботи в ПК Хіміків

Мирний Сєвєродонецьк

“До повномасштабного вторгнення я працювала в регіональній телерадіокомпанії звукорежисером, а також — в Палаці культури Хіміків, там я озвучувала концерти та спектаклі. Особливо цікаво було створювати дитячі новорічні спектаклі. В ПК Хіміків це завжди було масштабно і феєрично”, — пригадує Аліна Нескреба. 

Все своє життя дівчина мешкала на Луганщині. Тут вчилася та створила вже власну родину. 

“Ми - сім’я переселенців зі стажем”, — говорить Аліна, — “Мої батьки переїхали в Сєвєродонецьк, тікаючи після аварії на Чорнобильській АЕС. В інституті я вчилася в Луганську. Тож, мабуть, я вже тричі переселенка. Але Сєвєродонецьк я завжди любила. Це світле, чисте місто вітрів. Місто, в якому багато простору, де легко дихати завдяки лісам, де немає пагорбів”. 

З вікна балкону Аліни у Сєвєродонецьку

Найулюбленішим районом дівчини був той, де вона жила. 

“Це район  тролейбусного депо. Там було спокійно, в будь-який момент можна було прогулятися лісом”. 

Ліс в улюбленому Аліною районі Сєвєродонецька

Як звукорежисерка за фахом й за покликанням, Аліна завжди звертала увагу на звуки. 

“Влітку між домами завжди кружляла купа ластівок. Я сумую за цим звуком, коли виходиш на балкон і чуєш крики ластівок, що відлунням розкочуються між будинками. Я більше ніде їх не чула за ці два роки”, — розповідає вона. 

Будинки в районі Депо до повномасштабного вторгнення

Аліна  говорить, що розмови про дім збивають її з пантелику. 

“Як в пісні "у мене немає дому"...Коли почалася повномасштабна війна, я з сім'єю виїхала до Чехії, поки мій чоловік захищає Україну. Взагалі не було відчуття дому. Навпаки, гостро відчувалося, наскільки я не вписувалася в мирне життя на чужині. Тільки у вересні 2023 року ми повернулись в Україну, бо син не бачив батька півтора рокт. Нині мешкаємо на Тернопільщині. Тут тихо, дуже добрі та гарні люди. Але поки відчуття дому немає. Я хотіла б повернутись в Сєвєродонецьк, яким він був до війни, тихий і спокійний. Ще хочеться в український Крим. Взяти намет і стати біля моря”. 

Шлях у невідомість

Повномасштабне вторгнення змінило звичний уклад та обірвало усі плани родини. 

“За пару тижнів до 24 лютого 2022 року всі вже були збентежені, багато хто пакував тривожні валізи. Я все не могла зрозуміти, що ж мені треба в ту валізу скласти... І не пакувала. Лише 23 лютого я вирішила все ж таки перебрати документи і запакувати їх в рюкзак. Все. Чоловік на всяк випадок залив повний бак в машині, теж 23 лютого ввечері”. 

Чоловік Аліни — військовий, луганчанин. Він пішов добровольцем ще у 2015 році, тож з вторгненням дівчина розуміла, що коханий піде на війну. 

“24 лютого ми прокинулись від дзвінка чоловікові. Йому сказали, що почалось, та викликали. Тим часом я в паніці збирала якісь змінні речі в рюкзак і спакувала частково апаратуру, щоб можна було працювати десь, де ми перечекаємо. Я думала, що просто тимчасово виїжджаємо в інше місто, а згодом повернемося”. 

Так вони виїздили з Сєвєродонецька

Спочатку  вони виїхали до Запоріжжя, де чоловік лишився боронити Україну, а Аліна з сином поїхали далі. 

“Ми вирушили з дитиною евакуаційним потягом до Львова. То було так страшно! Переповнені вагони, напруга в повітрі. Люди сиділи просто на підлозі у коридорах. У нас в купе було 15 людей. Пам’ятаю, як у Білій Церкві під час зупинки потягу двері вагонів не відкривали, бо вони були настільки переповненими. Люди з перону стукали, їх було багато, на мить здалося, що вони перевернуть той вагон”. 

Аліна в евакуаційному поїзді з сином

До Львова вони їхали добу таким чином. 

“Саме за цих обставин мені прийшла вигадувати казки. Звісно, можна було дати планшет або телефон. Але я заряд батареї берегла на випадок екстреної ситуації. Страшно уявити, що я, тікаючи з дому під обстрілами, маючи  в рюкзаку лише документи, готувалась іще до чогось. Проте гаджети поки лежали в стороні. Син полюбляє роботів. І я почала розповідати казки, які могла згадати, тільки замінювала головних героїв на роботів. Син заспокоївся і слухав. На додаток, людей навколо теж зацікавило, і вони теж почали слухати. Відтоді я хотіла втілити цю ідею у життя”, — розповідає Аліна. 

У Львові люди, коли не дочекалися потяга до Перемишля, просто кидали речі на вокзалі

Після Львова був шлях за кордон. 

“У Львові ми намагалися цілий день сісти на потяг до Перемишля, але його постійно скасовували. Ми так і не дочекалися. Мабуть, це був найважчий день дороги. Нас на вокзалі кілька разів трохи не розчавив натовп, кілька разів я рятувала дитину від валіз, що на неї сунули і не бачили малого. Відчай — ось, що я відчуваю тепер кожного разу, коли опиняюсь на Львівському вокзалі. Але дякуючи друзям, які були весь цей день зі мною на зв'язку, знайшла де переночувати та вирішила їхати до Ужгорода і спробувати там перейти кордон”. 

Перевівши подих, Аліна купила квитки, бо боялася знову їхати у переповненому потязі, та вирушила в Ужгород із сином. 

“От тільки потяг прибув без нашого вагона, тому ми знову їхали з великою кількістю людей. В Ужгороді нам дали прихисток на пару днів добрі люди. Ми змогли трохи відпочити. А коли перетнули кордон, там вже нас зустрічали родичі”. 

Казки для сина

“В Сєвєродонецьку, перед тим як виїхати, нам довелось почути кілька вибухів зовсім поруч. В Запоріжжі та Львові сиділи в підвалах під час тривог. Я казала синові щось на кшталт, що ми просто поїдемо кататись на машині чи потязі. Коли вирішила вже, що їдемо до Чехії, говорила, що просто в гості їдемо, бо  вдома поки що небезпечно. Я вирішила його відгородити від всієї цієї інформації. Але ж він чув всі розмови. І поступово я йому розповідала, що на наш дім кидають бомби, що війна... І завдяки дозованій інформації дитина більш-менш адаптувалась до нової реальності. Зараз вже він добре знає, що війна, що дому нема, що тато військовий. Тим паче влітку чоловік отримав поранення і потім був трохи з нами, показував шрами і теж розповідав трохи сину про війну. Але це завжди важко. Ти сам ще не можеш усвідомити такий жах, а то дитина”, — розповідає Аліна.

В потязі з сином вигадалася перша казка

Казки стали можливістю розповісти про українську ідентичність в легкій формі. 

“Українські народні казки мають велике значення для культури та ідентичності українського народу, проте з часом їхня популярність може зменшитися через зміну смаків та інтересів сучасного читача чи слухача. Переробка казок на сучасний лад може допомогти залучити нове покоління до традиційної української літератури, зберігши тим самим цінну спадщину. Так вийшло в нашому випадку — заміна героїв на роботів сподобалася сину”. 

Так Аліна створила проєкт “Робо казки”, подалася з ним на грантову програму та отримала підтримку. 

“Моя мета - зберегти головну ідею казки, але модернізувати героїв або місце дії. Або я беру просто відомого персонажа і придумую йому новий сюжет та перепони. Хочеться зберегти ідентичність героя, але помістивши його в фантазійний світ, відштовхуючись від сучасних технологій”, — говорить дівчина. 

Всі етапи виготовлення казок цілком на ній. 

“Переробка тексту, начитування, запис, обробка, створення зображення, монтаж  — все це роблю я. Обрала саме формат аудіо, бо це - моя пристрасть. Я це люблю і вмію робити. А ось виклик для мене - робити самій начитку, робити картинки та анімацію. Це нове. Але я вчусь то робити за допомогою штучного інтелекту”.

Наразі на ]]>каналі]]> Аліни вже є 5 казок і плануються ще випуски.

“Це не просто начитані аудіоказки. Це переробленні українські народні казки на новий лад. В мене ще багато ідей, тож я не планую зупинятися”. 

Найбільш улюблена казка Аліни — “Робо колобок”, бо з неї все почалося. 

“Хоч казку я вигадала, а от картинку до неї  довго не могла створити. Мені хотілося саме таку, як я собі уявляла, а штучний інтелект мене не розумів. Малював мені багато смішних варіантів. Ну от чому хліб має бути круглим роботом та ще й розмовляти? Ще з найулюбленіших —  “Лисиця і Журавель”. Ну дуже круті вони вийшли. Маю надію, що дітей-слухачів це зацікавить”. 

Розмовляючи з Аліною Нескребою, розумієш, наскільки вона захоплюється тим, що робить. 

“Мені всі етапи створення казок подобаються, але найбільше, напевно, саме створювати нових персонажів або події. Ще подобається дивитися готовий, фінальний результат. Тут мені допомагає син — він мій головний критик. Він каже, що подобається, а що ні. Слухає постійно. Вже в школі всім розповідає, що його мама робить казки і картинки до них”. 

Аліна Нескреба осучаснила українські народні казки

На думку авторки, через казки можна пояснити дітям, що погано, а що добре, навчити поважати, захищати, дружити та лагідно познайомити з українськими традиціями. 

“Я вірю, що переробка українських народних казок під сучасні реалії світу є цікавою ідеєю, яка може привернути увагу як дітей, так і дорослих, зробити казки більш доступними та зрозумілими для аудиторії, яка звикла до сучасних тенденцій”.

Оригінал матеріалу: ТРИБУН - ]]>https://tribun.com.ua/uk/108294-adaptuvala-ukrainski-narodni-kazki-abi-s...]]>