«Радіація – страшно. Але війна страшніше», - Володимир Ільчук, учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС

Володимир Ільчук – учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Тоді, у свої 22 роки провів майже місяць в епіцентрі радіації. Отримав дозу випромінювання та все своє життя бореться з численними хворобами.

]]>Сьогодні з Володимиром Пилиповичем зустрівся очільник Луганщини – Артем Лисогор. Зустріч відбулася у Львові, - будинок ліквідатора в рідному Сєвєродонецьку знищили окупанти.]]>

Артем Лисогор подякував Володимиру Пилиповичу за сміливість та відвагу. За те, аби радіація не поширювалась далі він віддав здоров’я. А також вручив заслужену нагороду.

Більше про історію Володимира Ільчука:

«Пуста Прип’ять та мурашник в епіцентрі радіації»

Я молодим був, коли сталася аварія, – 22 роки. Тільки повернувся з армії. А служив саме в хімічних військах, у Мурманську. Зателефонували мені в червні. За сім годин після дзвінка я вже був з речами біля військкомату.

Куди саме їхати і масштаби аварії ми тоді ще не знали. Сказали, зайвих питань не ставити. Звісно, я знав, що радіація – це небезпечно. Але, коли приїхав до Прип’яті, був просто шокований. Місто – пусте, ліси – спалені, все – чорно-біле. Скрізь залишалися покинуті речі – десь їжа, десь дитячі іграшки, автомобілі навіть люди кидали – евакуювали в тяжкому стані одразу до лікарень.

А біля самого реактора – мурашник. Одних відвозять, інших – привозять. Сотні тисяч військових з усієї України – Закарпаття, Львів, Чернівці, багато наших, східняків, - луганські, донецькі хлопці. Чи були інші національності з тодішніх республік Союзу – не знаю. Але у нас було відчуття, що нас начебто покинули наодинці з цією катастрофою.

Нам казали, що цей реактор будувався в стислі терміни. В Радянському Союзі було байдуже на людей, безпеку, чи якість. Головне – виконати план. Так сталося і з четвертим реактором.

«Я ніякий не герой. Просто комусь це треба було робити»

Я був молодий і тоді не думав взагалі ні про що, ні про який героїзм мови не йшло. Сказали їхати – поїхав. Сказали робити – робив. В лікарню на обстеження – добре. Комусь це все одно треба було робити. А кому, як не мені – солдату хімічних військ.

Ми тоді не розуміли, які могли бути наслідки. Я перебував там з 25 червня по 19 липня. Як нам казали: «ти свою дозу радіації отримав – тепер їдь лікуйся». І після цього – лікарні постійно. Чотири рази на рік – стаціонарне лікування, постійно на пігулках. То тиск, то серце, то шлунок.

Спочатку було непомітно, а років з сорока – як картковий будиночок посипався. Кілька операцій вже переніс. Але ще бігаю.

«Радіація – страшно. Але війна страшніше»

Що ж ми зробимо, як таке горе нас спіткало. Нас – аварія, сьогодні наших молодих хлопців – війна.

Страшна радіація, але війна набагато страшніша. Ми лікуємося, але ж всі живі залишились. А тут люди вмирають, діти, калічать нас – за що?

Я б і сам взяв вже той автомат та пішов би їх бити, аби скоріше мир настав. Бо ми своє отримали, дітям нашим дісталося, якби хоч діти пожили. Хочеться Перемоги та миру для них.

]]>https://loga.gov.ua/oda/press/news/volodimir_ilchuk_uchasnik_likvidaciyi...]]>