ЗА ЩО? Живі історії цивільних осіб, які постраждали через російську агресію: Валентина, 65 років, підприємниця, Сєвєродонецьк

Протягом триваючої російсько-української війни щодня надходить інформація щодо жертв серед мирного населення. За кожною цифрою статистики щодо загиблих та поранених цивільних осіб, за кожним фактом руйнування житлових будинків, за кожним кричущим заголовком в ЗМІ ховаються долі звичайних людей, які пережили та переживають найжахливіші моменти в своєму житті.

]]>В публікації, підготовленій Луганським обласним правозахисним центром «Альтернатива», представлені живі історії тих, для кого наслідки російсько-української війни виявилися особливо жорстокими. Ці люди пережили страшні будні окупації, фільтраційні заходи, поранення дітей, втрату близьких, руйнування житла, небезпечну евакуацію із зони бойових дій. Ці історії охоплюють широкий спектр страждань, багатогранність та різноманіття доль людей, які ніколи в своєму житті не могли й подумати, що вони опиняться в епіцентрі найстрашнішої війни після Другої світової.]]>

Фіксація та передача особистих спогадів людей про війну має за мету не допустити їхнього забуття. Такі матеріали повинні надаватися якомога більшій кількості людей та використовуватися у максимально можливій кількості наукових, художніх, документальних та освітніх програмах.

Інформування міжнародної спільноти про війну в Україні на прикладі конкретних живих історій має вплинути на більш широке усвідомлення наслідків для мирного населення та утримування фокусу уваги міжнародних партнерів України до триваючої війни.

Протягом шести місяців було проведено 30 глибинних інтерв’ю з мешканцями Маріуполя, Сєвєродонецька, Часового Яру, Бучі, Старобільська, Бахмуту, Гостомеля та інших населених пунктів України, 24 з яких увійшли в дану публікацію. Серед героїв історій – люди з різними соціальними статусами, різного віку та роду занять – вчителі, підприємці, домогосподарки, пенсіонери, правозахисники та інші.

Публікація доступна в ]]>українській]]>, ]]>англійській]]> та ]]>російській]]> версіях.

*   *   *

ВАЛЕНТИНА, 65 РОКІВ, ПІДПРИЄМНИЦЯ Сєвєродонецьк Валентина – із Сєвєродонецька. Впевнена в собі, успішна, енергійна – це все про неї. З 1992 року жінка займається підприємницькою діяльністю. Перед початком повномасштабного вторгнення у родини Валентини було кілька бізнесів: і виробництво, і нерухомість, і будівництво, і діяльність великого реабілітаційного центру. Останнім Валентина особливо пишалась, бо там надавали допомогу людям, які мають проблеми з опорно-руховим апаратом.

«Я була щаслива людина. У мене все було. Поряд зі мною – діти, онуки. Був налагоджений побут, бізнес, ми мали плани. Ми не проживали життя, а жили наповну – і все було добре», – так описує Валентина своє життя до 24 лютого 2022 року.

Цей день змінив усе. Будинок, у якому знаходився реабілітаційний центр, швидко перетворився на прихисток для переляканих сєвєродончан, у домівки яких прийшла повномасштабна війна. Центр знаходився в цокольному приміщенні, тому там можна було облаштувати більш-менш безпечний простір. Досвід 2014 року зіграв злий жарт із людьми, які думали, що в 2022му ситуація повториться, через пару тижнів ситуація стабілізується і місто повернеться до відносно мирного життя. Та вже 25 лютого Валентина на власні очі з ґанку свого центру бачила, як у сусідню багатоповерхівку влучив снаряд і прошив наскрізь дві квартири. Того ж дня дісталося й Валентининій «тойоті», припаркованій біля офісу: вибухом авто понівечило, а машина її друга, що стояла поруч, згоріла дотла.

Кожен день приносив нові біди: на очах Валентини було практично знищено один із найкрасивіших районів Сєвєродонецька з міфічною назвою Оріана. Його квартали росіяни розстріляли у перші дні повномасштабного вторгнення, безжалісно руйнуючи гарні та комфортні будиночки, де ще тиждень тому вирувало щасливе життя. Не оминула біда й будинок самої Валентини, він також пережив пряме влучання, і зараз у її квартирі на дев’ятому поверсі замість сучасної стильної люстри висить нерозірваний снаряд. Також була зруйнована квартира доньки Валентини, тільки там снаряд, що не здетонував, застряг у стелі онукової кімнати, яку дбайливо облаштували для хлопця батьки – він пробив карту зоряного неба. Валентина говорить, що обстріли, які вона спостерігала, велись із боку Новоайдару, Смолянинового, Боровеньок, які на той час уже були захоплені росіянами.       

Назавжди закарбувався у пам’яті Валентини день 8 березня 2022 року. Це день її народження, що завжди був наповнений квітами та привітаннями – але не цього року.

«У цей день авіаналіт розпочався о четвертій ранку. Здригалося все так, що мені здавалось, ніби будинок підіймався й опускався».

Валентина із родинами її сина та доньки ночувала тоді в приміщенні свого Центру. Місце для ночівлі облаштували за «трьома стінами»: виявилося, що донька Валентини дуже категорична в цьому питанні. Коли пролунав перший вибух, Валентина накрила собою онука. Зверху намагалася захистити своїм тілом донька, а всіх їх намагався прикрити зять Валентини. Збоку долинув голос синової дружини (їхня родина розмістилася трохи далі в кімнаті): невістка кричала, що з сином Валентини щось сталося, він не може підвестися на ноги. В центрі тієї ночі перебувало десь 30 людей, серед них була лікарка, яка оглянула чоловіка і запідозрила, що за всіма ознаками у нього виразка шлунку, і саме зараз через стрес відкрилася внутрішня кровотеча, тому він потребує невідкладної медичної допомоги. На щастя, в місті тоді ще зберігався мобільний зв’язок, і Валентина, яка знала всіх, і яку знали всі у відносно невеликому містечку, зателефонувала директору Сєвєродонецької лікарні й крізь сльози описала ситуацію. Лікар був категоричним і наказав негайно шукати транспорт і везти сина до хірургічного відділення.

Зять сів за кермо свого авто і під безперервними обстрілами повіз родича із жінкою до лікарні на іншому боці Сєвєродонецька. Вони змогли дістатися лікарні, і пацієнта прийняли медики, які в тих екстремальних умовах намагалися надавати допомогу всім, хто її потребував. По дорозі чоловік доньки бачив жахливі наслідки бомбардувань. Тому, повернувшись, він безапеляційно заявив: «Ми їдемо з міста. У вас п’ять хвилин на збори». Разом із ними вирішили евакуюватися ще шість родин. Уже сформували автоколону, готові були от-от виїжджати, як раптом із лікарні зателефонувала невістка Валентини і повідомила, що через годину чоловіку робитимуть операцію. Також вона попрохала Валентину терміново їхати в лікарню до сина, адже мусила в першу чергу вивезти дітей із охопленого війною Сєвєродонецька. Валентина розгублено дивилась на доньчину родину, несподівано їй на шию кинувся молодший онук зі словами: «Бабусю, я тебе нікуди не відпускаю, бо вони тебе вб’ють». У ситуацію втрутився син Валентини, який по телефону сказав, що з ним все буде добре, він уже в лікарні під наглядом лікарів, а тому і мати, і його дружина з дітьми мають евакуюватися, вивезти в першу чергу дітей. Валентина вагалася: мама – хоч і дорослого сина – завжди залишається мамою. Син передав слухавку одному з хірургів, який суворо сказав, що жінкам нема чого робити в місті, що потерпає від обстрілів – ці слова й стали вирішальними. З повними очима сліз Валентина сіла в зятеву машину, рушили на захід.

«Коли ми від›їжджали восьмого березня, то я бачила, як горять будинки, як біжать вулицями люди. І я бачила нашу розбиту лікарню. Це було дуже страшно», – пригадує жінка жахливі картини руйнувань Сєвєродонецька, який нещодавно ще був красивим та комфортним.

Спочатку родина Валентини оселилися в Хмельницькій області. Трохи оговтавшись від пережитого, Валентина спрямувала свою невгамовну енергію на допомогу тим, хто, як і вона, вимушений був покинути свою домівку. Підприємницька жилка Валентини дозволила їй і на новому місці знайти собі заняття до душі, відновити невелику частинку бізнесу й потроху заробляти на життя. Проте доля переселенців часто непередбачувана, двічі родина Валентини переїжджала. Зараз осіли в Ужгороді.

«Ми якось живемо, дякуючи Богу і своїй загартованості», – зітхаючи, говорить Валентина.

Зберегла Валентина і своє давнішнє захоплення, яким займається більше п’ятнадцяти років – скандинавську ходьбу. Звісно, все спорядження залишилось у Сєвєродонецьку, але жінка планує незабаром придбати палиці та поновити регулярні заняття. Також трохи відволікають від сумних думок антистресові розмальовки, які Валентина ніжно любить.

«Я розмальовую гелевими ручками, фломастерами, фарбами. Зараз мені всі знайомі дарують різні набори для малювання. Мені краще малювати, ніж просто лягти спати», – ділиться Валентина своїм рецептом зниження стресу.

А привидів для стресу більш ніж достатньо. З окупованого Сєвєродонецька надходять звістки про те, що повністю знищено цех, де одне з підприємств родинного бізнесу виробляло будівельні матеріали. Зруйноване також овочесховище – ще один невеличкий родинний бізнес. Згорів будинок, у якому вісім років був офіс громадської організації, співзасновницею та членкинею правління якої була Валентина. Гірко чути такі новини, коли в кожну справу без перебільшення було вкладено душу. Валентина дуже сумує ще й через те, що старший онук вимушений був перервати навчання в Польщі.

«Мій старший онук 2,5 роки до війни навчався у Польщі. Приїхав додому через те, що захворів на коронавірус, а повернутися до навчання уже не зміг, бо закрили кордони для чоловіків», – розповідає Валентина.

Але більше за все жінку хвилює те, що на окупованій території залишилися її син із родиною. Стан здоров’я не дозволив йому евакуюватися, коли це було можливо, і зараз родина мешкає в окупованому Білолуцьку, що за сто п'ятдесят кілометрів від Сєверодонецька. При цьому Валентина зізнається, що в неї дуже змінилися життєві пріоритети – повністю зникло бажання щось відкладати на майбутнє:

«Речі треба використовувати тут і зараз. Купив і вдягнув. Бо стільки всього залишилося там, що жодного разу так і не було одягнуте…»

Валентина говорить, що спостерігає такі самі зміни і в оточуючих. Наприклад, її сусід на Хмельниччині зробив із норкової шапки устілки для калош: пріоритетом було збереження ніг у теплі, а не демонстрація своїх статків.

«Немає зараз жодного бажання на чомусь заощаджувати. Колишніх грошей уже немає. Ті, що заробляємо, витрачаємо на житло та їжу. В нас дитина, я трошки назбирала і купила йому велосипед. Ну, якось так», – каже Валентина.

Жінка щиро вірить у перемогу України і в те, що саме молоде покоління зможе відбудувати країну:

«Знаєте, я ніколи нікому не заздрила, але зараз я заздрю молоді. У нас така гарна молодь! І я думаю, вони зроблять правильні висновки. Вони не будуть допускати помилок. Вони будуть активні. Активніші, ніж їхні батьки. І мені хочеться вірити, що їм до всього буде діло. Я сподіваюсь, що все в Україні буде добре. Бо у нас є кому це робити. Нам тільки треба після перемоги зробити все для того, щоб молодь повернулася додому».

За матеріалом: Луганський обласний правозахисний центр «Альтернатива» - ]]>https://www.alterpravo.org.ua/2023/06/26/hronika-vijni-situaciya-na-okup...]]>