Ви тут:

Головний патрульний Луганщини Віктор Левченко: "Люди нас зустрічають і намагаються поділитися останнім, що в них є"

21-12-2022
Категорія: 

Минулого тижня голова патрульної поліції Луганської області Віктор Левченко отримав орден Богдана Хмельницього III ступеня. Це не перша його нагорода з часів повномасштабного вторгнення росії. До того поліцейського відзначили медаллю "Захиснику Вітчизни» та іншими. Проте він завжди каже, що ці нагороди - всього підрозділу, «козаків і козачок», як він їх називає.

З початку війни Віктор знаходиться в найбільш небезпечних ділянках. Йому з побратимами вдалося вивезти величезну кількість людей з Луганщини, доставити харчі до бомбосховищ і врятувати людей від голоду, пережити обстріл будівлі поліції в Лисичанську. Проте робота патрульного підрозділу – це не тільки гуманітарні місії, а й робота «в полях» та окопах. Поліцейський каже, історій назбиралося вже на кілька томів книги. І що йому точно є, за що сказати Богові «дякую».

Про цей майже рік війни, ставлення до нагород, настрої населення на звільнених територіях та своє розуміння Перемоги Віктор Левченко розповів в інтерв’ю «Сєвєродонецьк онлайн».

 - Вікторе, вітаю з нагородою. Це не перша відзнака з початку повномасштабного вторгнення. Чим саме ця особлива для вас?

 - Дякую! Я казав про кожну нагороду, яку отримував, що це відзнака всього підрозділу патрульної поліції Луганської області, який з початку повномасштабного вторгнення росії максимально включився в роботу, максимально допомагав громадянам Луганщини. І, в принципі, луганчани це бачили. Бо зараз надзвичайно приємно отримувати повідомлення приватні – а їх сотні – з подякою людей, яких ми евакуювали, яким ми привозили харчі. Від їх родичів, які не могли дістатися до Луганщини в той момент. Тому вітати треба не мене особисто, а всю патрульну поліцію нашої області. Я на цьому постійно наголошував та наголошуватиму далі.

нагорода

А особлива вона тим, що відзначають нашу роботу, бачать її.

 - Ви постійно в своїх постах, спілкуванні кажете «ми з козаками та козачками». Розкажіть про тих, хто поряд з вами наразі. Чи відсіялася частина команди?

 - Невелика частина лише відсіялася, дуже невелика. Мізерна, якщо глобально дивитися. Майже всі залишилися в строю, майже всі виконують поставлені задачі. А вони різні. Ви знаєте, що деякі з підрозділу несуть службу в Дубно на Рівненщині, відкрили там відділ. Там працюють козаки та козачки з Донеччини та Луганщини. Певна кількість несе службу в Дніпропетровській області.

Велика частина патрульних зараз зі мною, в безпосередній близькості до Луганської області. Місце, звичайно, я вам не назву. Але це в декількох десятках хвилин від Луганщини. Ми постійно зараз намагаємося з військово-цивільною адміністрацією, безпосередньо з керівником області Сергієм Гайдаєм, проводити евакуацію. Наскільки це можливо. Бо людей доводиться вмовляти, вони не хочуть виїжджати. І тих, хто там все ж таки залишається, забезпечуємо всім необхідним, щоб можна було вижити в цих умовах. Це і будматеріали, бо селища просто знищені. І теплі речі, і медикаменти, і продукти, звичайно.

патріульні у Невському

- Прикро читати коментарі хейтерів про роботу поліції?

 - Знаєте, з самого початку служби ще намагалися щось комусь доводити. Сперечатися, наводити якісь доводи. Але такі люди завжди були, є і будуть. Є така класна ілюстрація, яка характеризує їх. На ній старий зламаний олівець, а з іншого боку новий. І підпис – «Дуже круто виглядаєш, коли ти нічого не зробив». Від цього відштовхуємося. Моя позиція – ті, кому потрібно, це бачать. А ми не зважаємо на тих говорунів. Критиками я їх не назву, бо критику я сприймаю відмінно. Аргументовану критику завжди беремо до уваги і намагаємося реагувати відповідно. Але це люди, які просто сидять і від нічого робити починають писати такі речі. Зараз взагалі ніколи навіть витрачати свій ресурс на них.

 

 - А стосовно тих людей, які у відео окупантів розповідали про те, як їх ображали та морили голодом, що можете сказати? Ви ж їх особисто бачили і привозили продукти.

 - Тут в мене дві думки. Як у патріота, громадянина своєї країни, людини, яка виросла і ніколи не сумнівалася, що ми українці, бо мене так виховали в родині. І інша позиція, як у керівника Патрульної поліції, тобто представника держави. Моя позиція як людини - звичайно, мені просто, навіть не знаю, яке слово підібрати, мерзенно від цих людей. Тобто ситуацію бачили всі. До 24 лютого, коли у всіх були домівки, робота, життя. Так, були проблеми, але вони вирішувалися. Можна було щось доводити, пікетувати. Тобто держава функціонувала. І після 24 лютого, коли люди залишилися без житла, втратили в результаті обстрілів своїх близьких, можливість нормального життя, голодували, жили в бомбосховищах. Всі бачили, хто винен. Хто це спричинив. Але при цьому люди залишаються зомбованими чи що з ними, не знаю. Коли вони кажуть, що це українці зробили, що це все нацисти міфічні, яких вони собі вигадали. Я за весь час знаходження на лінії розмежування, спілкування з бійцями, жодного нациста не бачив, який би зігував чи в нього в кишені був би портрет фюрера. Розумієте? А ось росіяни себе поводять як нацисти. Тому дуже прикро, що люди цього не розуміють.

Інше діло, коли це стосується дітей. Якщо це літні люди – то їх вже не перевчиш. І ніхто цим не збирається займатися. Коли ми звільнимо ці землі і вони залишаться, то хай компетентні служби за них візьмуться. Хто в чому винен. Жодного розуміння, що хтось когось пробачить – немає. Все повинно бути за законом. Ніяких каральних операцій, про які там розповідають на російському телебаченні. Цього ніколи не було і не буде. Але ті, хто порушив українські закони, відповідатимуть. Це нормальне функціонування держави. Але що стосується дітей, моя особиста позиція та й, думаю, позиція кожного бійця моєї команди: дитина не вибирає, вона залежить від своїх батьків. І вона завжди може свій світогляд змінити. Тому ми намагалися максимально, ризикуючи власним життям, врятувати дітей, щоб вони зрозуміли, хто є хто. Щоб вони бачили, як їх рятують, зустрічають, селять. Щоб вони змогли оцінити, хто є агресором, хто є ворогом. Тому таку ціль поставили і працювали саме над цим.

Чесно вам скажу, коли дивився всі ці відео з телеграм-каналів ворога, я впізнавав ці обличчя. Ми ж постійно їздили в ці бомбосховища, бачили цих людей. І вони розповідали пропагандистам , що їх не годували, відбирали останнє, ніхто ними не займався. Це відверта брехня. Це прикро бачити. Тому що дійсно їм патрульні підвозили їжу під шаленими обстрілами! Це просто диво, що жоден патрульний не загинув. В нас були поранені, контужені. Люди ризикували своїм життям.

 - Багато таких?

 - Хотілося, щоб їх взагалі не було. Але їх все ж таки більше, ніж сподівалися. Такі є. Але тих, хто сумнівався, займав нейтральну позицію, а після початку повномасштабної війни повністю проукраїнські погляди відстоює – їх набагато більше. До сих пір отримую багато повідомлень зі вдячністю від тих, кого ми врятували. Жоден не написав, що ми негідники. Тому вважаю, що все було зроблено вірно. І ми пишаємося кожним врятованим життям. Це факт.

 - Інше спекулятивне питання зараз – чи буде, кому зустрічати бійців при звільненні, як це було в Херсоні? Ми ж розуміємо, яка величезна кількість людей виїхала.

 - Звичайно, на Луганщині не такі масштаби деокупованих територій наразі. Але у звільнених селищах Луганщини, наприклад, Невському, Макіївці, Стельмахівці - ми ж приїжджаємо, бачимо цих людей. Є такі, які зустрічають, намагаються поділитися останнім, що в них є. Якщо збереглася корова, молоком пригостять. І спілкуються українською. Ці люди є і вони там лишаються. Вони не чекали «руського миру». Але просто не хотіли покидати своїх домівок. Жителі не співпрацювали з ворогом і повністю відторгали спілкування з ним. Вони чекали Україну.
Тому я вірю, що в звільнених містах Луганщини люди також зустрічатимуть ЗСУ, український прапор. Можливо, не так масово, як в Херсоні, тому що, дійсно, з Херсону таку масштабну евакуацію не проводили. Але такі будуть.

поліцію зустрічають люди

 - На вашу думку, наскільки Луганщина була готова до вторгнення?

 - Можу озвучити тільки особисту думку. До цього не можна бути готовим на 100%. Тому що ті, з ким ми маємо справу, це велетенська країна з величезною армією. Потужною армією. Що б хто не казав – слабкі – не слабкі. Вони нас не перемогли не тому, що вони слабкі, а тому що ми сильні. Оце обов’язково треба запам’ятати і ніколи не сумніватися в тому, що ворог слабкий. Не було в нас таких сил, щоб стримати кожен куточок України. На жаль. Тому, коли почалося вторгнення, наші війська зробили максимум і навіть більше, поступово вирівнююи лінію фронту, щоб не потрапити в оточення, щоб не бути знищеними. Ніхто не тікав. Стримували цю агресію. Росіяни думали за 2 дні взяти весь Донбас. Ніхто там навіть не думав, що в Сєвєродонецьку або Лисичанську буде опір. Але Сєвєродонецьк тримався пів року. Сили оборони зробили максимум, на 101%. Але готовим до такого не можна бути.

 - Зараз спецслужби публікують інформацію про зрадників серед правоохоронців. Це теж вплинуло на розвиток подій?

 - Зрадниками наразі займаються спецслужби. В них є така функція. Зрадники були і є. Але їх виявляють. СБУ постійно оприлюднює. Від цього нікуди не дінешся, бо наш ворог, головний їхній представник путін – КДБ-шнік колишній. Ми розуміємо, що то країна шпигунів та спецслужб. Зовсім не дивує, що вони мають тут агентурну мережу. Головне з цим вірно боротися. Я бачу, що наші спецслужби виконують цю задачу. Покарання за зраду має буде найжорсткішим.

 - Скільки людей вдалося вивезти з Луганщини?

 - Це офіційні цифри військово-цивільної адміністрації. Більше 40 тисяч містян вдалося вивезти будь-якими способами. Це й потягом, і до потягу, і в Золотарівку. Патрульним доводилося ремонтувати навіть автобуси, тому що вони ламалися. Доводилося заводити без ключа. Тому що це були автобуси підприємства, які віддавав його голова. Сказав: «Забирайте, але ключів немає». Багато історій. Можна 10 томів книг написати про цей період. Невеликий проміжок часу, на мій погляд. Велика команда – патрульні, поліція Луганщини, Нацгвардія, ТРО, ВЦА – робили кропітку щоденну роботу. Зараз, коли пройшов час, можна оцінити і сказати, що було зроблено дуже багато.

робота поліції

 - Було багато поранених?

 - Тільки там, де я виїжджав разом з бійцями, то більше 30 громадян було поранено. Різного ступеню важкості вони були. Надавали їм першу допомогу, доставляли до госпіталю.
Також за цей час було поранено 7 моїх бійців.

 - Ви оприлюднили інформацію про своє поранення. Майже місяць ходили з кулею в нозі. Як це сталося?

 - Це було виконання службових обов’язків в безпосередній близькості до бойових дій в Луганській області. Був бій. Обстріли. Я відчув сильний удар в ногу, наче молотком вдарили по ній. Зрозумів, що це поранення. Але це гомілка, кістка. Коли вже виїхали, подивився, що не таке велике ушкодження. Я гадав, що кістка витримала і немає стороннього тіла, скажімо так, в нозі. Тому я подумав, що просто посікло ногу і не став звертатися за допомогою. Потім її рознесло. Я вирішив, що це забій. Було багато роботи, забинтував, обробив і далі працював. Було боляче, але якось три тижні відходив. Почало загоюватися, вже не так боліло. А потім, коли був на перепочинку пару днів, волонтери запропонували просвітити. Зробили рентген та побачили, що там куля. Я не хотів її діставати, все вже загоїлося. Думав, після війни вже займуся. Але командир сказав діставати, щоб не було наслідків. Тому прооперували, дістали. Куля 5,45 від автомату Калашникова, бронебійна, яку використовують росіяни. В них багато таких набоїв.

куля в нозі

Проходив біля місяця з нею.

 - В кожного бійця, напевно, є історії з війни, де вони дякують Богові, що вижили. Чи є такі у вас?

 - Є і не одна. Я вам скажу, це вже навіть у звичку увійшло. Коли бойові задачі виконуються. Я думаю, ви знаєте, що патрульна поліція виконує не лише гуманітарні місії, але й бойову роботу проводить. Про це неодноразово говорив наш командир Євген Жуков. У патрульної поліції є і своя артилерія, і своя бронетехніка, і свої розвідувальні групи. Так от коли я виконував задачі в складі цієї групи, ми знаходилися на позиціях безпосередньо зі Збройними силами України. І неодноразово потрапляли під обстріли. І під такі, знаєте, не поодинокі, а 40-хвилинні, коли просто по нас випускали, все, що можна. РСЗО, авіація, артилерія, танки. В такі моменти, коли ти лежиш в окопі, починаєш вірити в Бога, молитися. Ти розумієш, що один снаряд, коли він падає в 10-15 метрах, може залетіти тобі в окоп. Коли це закінчується, ти виходиш і дійсно дякуєш Богові, що живий.

Віктор Левченко

Такі обстріли були часто та й зараз продовжуються. Бо війна ж не закінчилася. Патрульні також виконують складні задачі в найзапекліших напрямках.

 - Що було найстрашнішим особисто для вас?

 - Знаєте, найстрашніше для мене було, коли ми приїжджали евакуювати людей на початку війни, розуміючи, що, можливо, за декілька днів можемо і не привезти харчі та люди можуть загинути, а там залишалося багато дітей. Родини, де по 3-4 дитини. Вони не хотіли виїжджати і ми не змогли їх вмовити. Оце, дійсно, було для мене найстрашнішим. Коли ми поверталися, я відчував спустошення. Як так, ми виїхали з такого пекла, а люди там залишилися самі та залишили там дітей. Оце страшно, а не бої - то вже стає звичним, коли довго в цьому знаходишся. Тут кожен солдат підтвердить, що коли довго воюєш, обстріли та бої входять у звичку. А до такого ставлення до дітей я звикнути не можу.

дівчинка, сфотографована Левченко

 - Ви іноді показуєте побут в соцмережах. Розкажіть, як на позиціях вдається слідкувати за собою?

 - Людина – таке створіння, яке дуже швидко пристосовується до будь-яких ситуацій. Були такі моменти, коли ми не могли покинути позиції, навіть від’їхати до пункту дислокації, щоб привести себе в порядок. Жили в окопах. Працювали з ранку до вечора. Доводилося дійсно речі прати в пакетах. Його заривали в землю, наливали туди мінералку з милом. Попрасували, вішали на гіляку сохнути. А іншого виходу не було – не візьмеш же з собою мішок білизни. Максимум 2-3 пари. Душ – це вологі серветки. Якщо йшов дощ і ти промокав, одяг сохнув на тобі.

 

Ті люди, які знаходяться в безпечних містах України, повинні цінувати, чим жертвують бійці на передовій. А я впевнений, що ми були не в найскладніших ситуаціях. Бійці зараз знаходяться в дуже поганих умовах – і холодно, і в болоті, обстріли постійні, неможливість навіть вмитися через безкінечні бої. Люди повинні це цінувати і доносити їм з передової це потрібно.

 - На нагородженні вас можна побачити майже лисим та з бородою, схожим на вікинга Рагнара. Це данина спортивному минулому у команді з американського футболу «Вікінги» чи так просто зручніше?

 - Так, була таке минуле спортивне в мене. Зараз – це про легкість доглядати за собою. Тому що помити голову в тих умовах складно, а ходити з брудною головою також не подобається. Легше бути голомозим і підтримувати такий стан. А борода сама собою виросла. Не було, коли голитися. І от лише в рідкі моменти, коли вертаєшся на пункт дислокації, є можливість якось за собою доглянути.

Віктор Левченко

 - Чого найбільше хочеться, коли відпускають на перепочинок?

 - Найбільше хочеться побачити сім’ю, близьких, друзів. І просто, не знаю навіть, як описати, лежати і нічого не робити, не чути вибухів.

 - Ваша родина в Миколаєві? Яка там ситуація?

 - Сам я з Миколаєва, так. Родина залишалися там з початку війни. Хоча я наголошував, що треба виїжджати. Мати та сестра волонтерять з самого початку. Дуже допомагають ЗСУ, підрозділам. Харчі, теплі речі, прилади. Наразі там ситуація трохи краща, тому що звільнили Херсон. Відігнали орду цю від Миколаївщини. І ось нещодавно мені друзі розповідали, що після звільнення Херсону прилетіло дві ракети по Миколаєву. Тобто ситуація важка, я думаю, по всім прифронтовим областям і містам.

 - Що в вас особисто змінила війна?

 - Не замислювався над цим поки. Думаю, що це може сказати моє оточення. Але це вже після кінця війни. Єдине, що я можу сказати – жодного разу не пожалкував про свій вибір. Спілкувався з людьми, які «нюні розвели», «за що це нам». В мене таких думок не було. Я пишаюся тим, що я українець і що в цій складній ситуації, коли Україна творить історію, можу бути причетним до цього. Ми обов’язково переможемо,звільнимо Україну і будемо будувати її нову. На неї не буде мати вплив цей мордор. Це буде незалежна європейська держава.

Віктор Левченко

 - Яка, у вашому розумінні, Перемога? Які в неї кордони? Чекати нам ту обіцяну ялинку на Луганщині?

 - Я навіть не сумніваюся, що буде ялинка і в Сєвєродонецьку, і в Лисичанську. Але скільки за це загине наших захисників…Скільки загине росіян – мені взагалі нецікаво. Навіть сто тисяч їхніх трупів не варті життя нашого одного воїна. Я не сумніваюся, що ми повернемо свої кордони. Повністю збігається моя думка з цими 10 пунктами Президента України Володимира Зеленського, якою має бути Перемога. Найголовніше – повернення до міжнародно-визнаних кордонів. Тому що якщо ми залишимо так звані суперечні території – все рівно буде війна. Українці не погодяться віддати свою землю. А росіяни, якщо їх не змусити, ніколи території не повернуть. Друге – це репарації, якими вони повинні хоч невелику долю тих страждань і руйнувань, які вони нанесли, компенсувати.

 - Ви особисто бачите звільнену землю. Чи відродиться там життя? За скільки років це може статися?

 - Я в проміжках часу оцінювати точно не можу, тому що немає такої освіти. Але міста були знищені ще на початку війни, коли Україна тримала оборону в Сєвєродонецьку, Лисичанську, Рубіжному. Планомірно - артилерією, авіацією – росіяни знищували селища та міста. Ніхто не обирав, куди стріляти – військові це об’єкти чи ні. Дуже багато цивільних загинуло. Ми їздили після обстрілів і допомагали пораненим людям, які були в цивільних кварталах.

Міста треба буде відбудовувати фактично наново. Але я вірю, я впевнений навіть, що відбудовувати їх будуть не лише силами України та Луганщини. Вся світова спільнота підтримує країну і вже готуються програми відновлення. Наскільки я бачу, світова спільнота слів на вітер не кидає. І це буде швидше навіть, ніж навіть розраховуємо ми зараз.

 - Після Перемоги де хотілося б працювати? Може, вже десь на дуже спокійній території?

 - Я колись своєму командиру сказав, що я буду нести службу там, де я буду необхідний. От і все. Я за 7 років ніколи не просив про переведення кудись. Ніколи не жалівся, що хочеться легше. Я не так вихований. І нічого з цього не змінилося. Тому там, де буду потрібний, там, де мені визначать місце служби, там і буду її нести з не меншою цілеспрямованістю і віддачею, ніж будь-де. В кожному куточку України. Для мене немає понять – західна, східна, південна Україна. Для мене вся Україна – це моя країна.
 

Яна Мостова

 

Джерело: Сєвєродонецьк онлайн - https://sd.ua/news/17118





Рейтинг: 
Голосов пока нет