“Сєвєродонецьк - це моє місце сили”, - Анастасія Руднєва

Сєвєродончанка у третьому поколінні Анастасія Руднєва вірила у перспективи маленького міста та планувала все життя прожити в Сєвєродонецьку. Не розуміла, навіщо звідти їхати та вірила, і досі вірить, що Луганщина має величезний потенціал. Чотири останні роки вона працювала на радіо та телебаченні, після початку повномасштабного російського вторгнення, виїхала до Дніпра, де 3 місяці волонтерила. Зараз працює в Міжнародній організації з міграції “Агенція з міграції ООН”, яка опікується саме питаннями ВПО.

- Пригадай будь-ласка 24 лютого, як провела цей день?

- Насправді цей день я буду прокручувати й прокручувати в голові до кінця свого життя. Здавалося б, я пам’ятаю кожну секунду цього дня, але для мене це щось таке травматичне, що я намагаюся забути. Усі ми прокинулись від повідомлень у чатах. Була якась надія, та вона й досі є, що все це якось минеться, і це який сон. Просто треба себе сильно-сильно ущипнути. Але це страшенне дежа вю після 2014 року, воно мене абсолютно не відпускало.

Що мене вибило з колії остаточно, то це реакція мого молодшого брата, тому що він пережив всі ці вибухи, коли йому було 5 років, і росіяни знову зробили з ним це, коли йому виповнилось 13. Ці очі повні жаху, він хапав мене за коліна, він мене благав нікуди не йти, коли ми, як журналісти планували піти та записувати все безпосередньо з вулиць. Неможливо було визвати таксі неможливо було користуватися транспортом.

Анастасія з молодшим братом у сховищі

Моєю реакцією були не страх і не розгубленість, а величезна-величезна злість. Бо як ви могли, як вимогли забрати у мене те, що я будувала роками? У мене були дуже великі плани, як і в кожного з нас. На березень, на літо 2022 року. Але вони відібрали у нас усе. У мене була квартира, в яку я мала б заїхати навесні 22-го. І вгадайте, що з нею сталося? Її зруйнував авіаудар. Тому оця злість, її відголоски і досі жевріють, і вони, якщо чесно, дають мені енергію для подальшого життя.

- Ти ж працювала на ефірах напередодні наступу, володіла певною інформацію. Чи вірила ти, що таке може статися?

- Ну насправді так, ми готувалися, ми розмовляли з експертами, ми обговорювали можливості евакуації. Так, було напруження, було враження, ніби ти просто така натягнута струна. Але у мене була, можливо, дуже наївна надія на те, що буде якась розрядка. Ну якось це все минеться. Але остаточний момент, коли ми зрозуміли, що все не буде так, як раніше, коли 22-го ми сиділи з колегами, моніторили новини і побачили, що Путін визнав території так званих “лднр” у кордонах Луганської та Донецької областей.

Анастасія в студії "ТРК "Донбас онлайн"

По всьому офісу тоді лунали непристойні вирази, бо ми всі розуміли, що це означає для нас, як для мешканців Луганщини. І ми говорили, робили прогнози, як це буде. Може як у 14-му, перечекаємо, може поїдемо на якийсь час. Хтось з колег вже почав планувати вивести дитину, але я знов таки кажу, ніхто з нас не думав, що це буде у таких масштабах. Тобто ми були готові морально, але мене насправді більше вибило з колії, коли вони почали робити це з Києвом, Харковом. І мене це, напевно, зламало.

Зйомка телешоу

- Як вирішила виїхати з міста?

- У мене всі дні змішались наче в один. Мій тато - співробітник однієї з українських структур, і я пам’ятаю, що одного дня сиділа моніторила новини, і він зайшов до кімнати і сказав, що нам треба якнайшвидше виїхати з міста. У нас є 30 хвилин на збори. Він сказав, що нам треба поїхати до родичів буквально на 2-3 дні. Це заспокоїло мою маму та мого молодшого брата, але я у мене був дуже травматичний досвід у 2014 році. І це було таке дежавю. Тоді я почувалася дуже винною, що я виїхала з міста, і це для мене досі лишається великим великим ударом.

І коли тато сказав, що треба виїжджати, я розридалася, хоча рідко плачу, у мене почалася істерика. Я стала мити підлогу, поливати квіти, заправляти ліжка, робити прибирання у шафі. Це мабуть був такий елемент прощання з домом. В істериці я сказала, що нікуди не поїду, залишуся тут. Але мій тато, він дуже мудра людина, і він дуже спокійно сказав:

“А ти знаєш, що згадки і про ТРК, і про тебе є у “лнрівських” джерелах? У маленькому місті всі тебе знають в обличчя. Зараз ми маємо змогу виїхати, але будь якої миті ми можемо її позбутись. Як ти думаєш, що з тобою зроблять росіяни та “лнрерівці”, коли дізнаються про те, що ти у місті”? Я сказала, що мене вб'ють, а він похитав головою, та спитав, чи готова я це пережити, та чи готові таке пережити вони.

Будинок Анастасії в Сєвєродонецьку

І ми виїхали. Цю поїздку я буду пам’ятати усе своє життя. Ми їхали за координатами, які надсилали батьку, тому не знали, де опинимось. Ми проїжджали повз написи “Велике будівництво - програма президента України” і чітко розуміли, що ніякого великого будівництва вже не буде. Ми не побуваємо на відкритті стадіону у травні. І все те, що ми так довго будували, і до чого так довго йшли, вони просто зруйнують.

- Що робила, коли приїхала до Дніпра?

- Перші дні я продовжувала займатися соціальними мережами телеканалу і, соромно сказати, але інколи не було часу, навіть щоб зуби почистити та банально сходити до туалету. Тому що оця робота на грані, вона була дуже важливою. На той момент на Луганщині ми залишилися єдиним ЗМІ, яке продовжувало активно працювати та інформувати людей. Але з тим я себе ще глибше загоняла в якусь травматичну могилу. І мені було дуже складно, коли ми приїхали до Дніпра. Я не виходила з кімнати, тільки спускалася до укриття, коли була повітряна тривога.

В якийсь момент батьки вмовили мене вийти на вулицю. Якщо чесно, спочатку у мене була паніка, було відчуття постійної небезпеки, думала, що треба їхати з України. Але коли я побачила Дніпро, як працюють волонтерські штаби, коли я побачила взагалі цю атмосферу, я зрозуміла, що це місто, в якому я готова жити, яке готова захищати. І я досі надзвичайно вдячна і Дніпру, і дніпрянам.

Анастасія в прес-центрі Дніпропетровської ОВА

Але спочатку, я дійсно не знала, що робити, у мене був такий стан, коли я була зла на все. Я бачила нафарбовану жінку на вулиці та думала, як ти можеш - війна в країні, люди вмирають. Тому що коли ти постійно працюєш у новинах, обираєш, що викласти у телеграм канал - тіло без голови, чи відірвану руку чи голову, а потім бачиш, як життя продовжується, це важко.

І я дуже вдячна своїм чудовим друзям з Харкова, які трішки вставили мені мізки на місце, і дали зрозуміти, що коли я буду відмовлятися від їжі, тарілка не з'явиться у Маріуполі або Сєвєродонецьку. Якщо не мити, наприклад, голову та забити на себе, ти ніяк не наблизиш перемогу. Тобі просто буде важче. Вони мені пояснили це все і дали зрозуміти, що воювати треба в комфорті, якщо ти піклуєшся про себе, ти зможеш піклуватися про свою країну.

- Чи плануєшь в перспективі все ж виїхати з України?

- Я не поїду за кордон. Це головна причина моїх суперечок з друзями, які там зараз живуть. Ця тема знову поновилась, коли були прильоти у Дніпрі. Я думаю, що поки я тут корисна для своєї держави, поки я корисна для своїх людей, я можу набагато більше зробити і наблизити перемогу, ніж якби я була б у Європі. Я ніяким чином не засуджую людей, які поїхали, це їхнє право і може навіть обов'язок жінок, які є мамами, які опікуються дітьми. І якщо люди, звісно, можуть робити щось гідне для нашої держави.

З цього приводу у мене є доволі комічна історія. Ну в мене специфічне почуття гумору. Я виїхала з Сєвєродонецька, зараз працюю у прифронтових областях України. Але так трапилося, що мене сталася контузія в Дніпрі. Це теж вміння опинитись у правильному місці в правильний час.

Анастасія Руднєва та Аріф Багіров

Це була п'ятниця, я їхала у таксі, щоб зустрітися зі своїми колегами. Їхала з відчиненим вікном на передньому сидінні. І тут я почула характерний хлопок, але я я так собі розумію, які прильоти в Дніпрі, шо ви таке кажете? Я подумала, що у нас просто зірвалася шина, або щось таке, але потім пролунав другий вибух. Я більше навіть злякалася не вибуху, а водія, який вивернув руль, але він насправді спрацював чудово, і ми поїхали далі, і тут треба сказати про вдачу. Я потім вже зрозуміла, що не чую на праве вухо, щось дивно в мене в голові. І як я потім дізналася, це була ракета, яку сбили наші сили ППО, і за це я їм дуже вдячна, бо якщо б не вони, я зараз не давала б це інтервью.

- Чим ти займаєшься в міжнародній організації?

- Зараз я нарешті працюю за спеціальністю. За освітою я міжнародниця, вивчала міжнародні відносини у ЛНУ імені Тараса Шевченка. Можу сказати, що я допомагаю людям, допомагаю таким самим переселенцям, як і я, як моя родина. І мене це дуже тішить. Можливість працювати для наших людей, побачити наочно, як це все відбувається.

Робоча зустріч з Іриною Верещук

З організацією, в якій я працюю, я познайомилася, коли в п'ятнадцятому році вони відновлювали Луганщину і Донеччину. І саме під враженням від їхньої діяльності я власне і пішла навчатися на міжнародні відносини. І той факт, що я зараз працюю тут і також можу допомогти, мені дуже приємний. Для мене це дуже важлива місія та честь.

Але є й важкі моменти. Я запитала в одного мого колеги, як абстрагуватися від цього всього жаху, який ми бачимо ледь не кожного дня. Я не знаю, як зможу продовжувати. Але він сказав, що тобі завжди болітиме більше, тому що це твоя країна і твої люди. І історії людей, які я чула, кожна з них надзвичайно болюча. Але у наших співгромадян попри увесь біль, які вони пережили, залишається почуття гумору, неймовірна сила, розуміння та готовність все відбудувати.

Фото з робочої поїздки

Ми зустрілися з однією парою похилого віку, вони з Донеччини. Ми дивилися, як можемо покращити умови їхнього життя. Вони розплакалися і сказали, ви це робіть не для нас, ми вже дуже скоро повернемося додому, ми скоро переможемо.

Напевно, кожному неприємно, коли у них крадуть гаманець або сумочку. А що думати, коли у нас вкрали життя? В нас крали все, що можна. У мене було у Сєвєродонецьку 3 квартири. В одну я мала заселятися. Це єдине, що лишилося мені у спадок від дідуся, єдина згадка про нього. В другій пройшла моя підліткова юність, в іншій я зробила перші кроки.

Фото з робочої поїздки

Коли гортала чати, побачила фото свого житла, та зрозуміла, що там зараз хтось живе. Хтось миється у моїй ванній, сидить на моєму дивані, вдягається у мій халат та підтирає собі дупу моїм рушником для обличчя. Яка може бути реакція, коли зараз єдина мрія мого дідуся, який побудував Сєвєродонецьк та вклав у це місто всю душу, просто прогулятися площею та подивитись на плоди своєї праці? Просто бути похованому у Сєвєродонецьку, поруч із мамою та братом. І росіяни відібрали у нас таку можливість.

- Чи є хороші руські?

- Ні. Для мене це остаточно вирішене питання. Я думаю, це питання остаточно вирішено для кожного, у кого є родичі у росії. Кожен росіянин платить податки, за рахунок яких вбивають наших дітей, братів, сестер, дідусів та бабусь. На них купують ракети, які летять нам на голови.

У мене були родичі в росії, деякі з них були дуже ліберальні, казали, які українці молодці, вірили, що “росія буде свободною”. 24 лютого моя двоюрідна сестра з росії, замість того, аби спитати, як ми, чи живі, що відбувається, виклала у сторіс дві долоньки - одна жовто-блакитна, друга - “аквафрешева”. Я їй написала, що ви робите, ваші сторіс не допомагають. Замість відповіді вона виклала ще один допис: “ваші відео та упомінанія о войне плохо действуют на мою нервную сістєму. Каждого, кто будет упоминать о войне на Украине я буду банить”

- На твою думку, чи можна буде відродити наше місто?

- Я знаю, що мені буде ніяково повертатися до Сєвєродонецька. Я знаю, що мені буде дуже важко. Я ціную кожне відрядження на Схід, тому що я на своїй рідній землі, мені там навіть дихається легше. Сєвєродонецьк - це моє місце сили.

Анастасія проводить екскурсію Сєвєродонецьком

Але я не розумію, як я буду ходити рідними вулицями, як я буду гуляти у своєму дворі, якщо там вже поховано дуже багато людей. Як я буду, як раніше сидіти з друзями біля під'їзду, якщо там вбили мого сусіда? Оце мене турбує.

Коли мій дідусь, дізнався, що зробили з Сєвєродонецьком, від мене запитав, а як ви це будете відбудовувати? Я кажу, це ти мені розкажи, ти бачив післявоєнну відбудову. Він так промовчав та сказав, Настюх, це ж десятиліття.

Я хочу сказати, що усі ми маємо підготуватися до того, що навіть після перемоги нас чекатиме велика-велика велика робота. Та не повертатися туди не можна. Тому що Луганщина та Донеччина - це не дике поле, це неймовірної краси місця, це неймовірні люди. Але нам потрібно буде вкласти в них знову душевну силу.

Фото Анастасії Руднєвої

Про сєвєродонецьку журналістку Анастасію Дашко, яка повернулась з-за кордону, щоб працювати на передовій, читайте в ексклюзивному матеріалі "Сєвєродонецьк онлайн".

Євгеній Тетяничко, журналіст

Джерело: Сєвєродонецьк онлайн - https://sd.ua/news/15728